Було це на самому краю весни, коли степ на Байконурі ще не встиг ожити, а вітер уже носив запах тепла і металу. Ми з товаришем вирушили у вихідний день у степ, далеко від будь-яких слідів цивілізації, до шахти, яка ще пам’ятала вибухи, що давно знищили її серце. Ніхто не говорив, чому ми туди пішли. Мабуть, нас вабила не цікавість, а щось старше за нас, щось, що шепотіло з глибин степу: «Ідіть… подивіться… але повертайтеся живими».