Дощ ішов так давно, що ніхто вже не пам’ятав, коли небо востаннє було сухим. Він не падав — він жив. Повільно переходив із листя на землю, із землі в коріння, із коріння в старий будинок, що стояв на пагорбі, ніби забутий навіть власною тінню. Здавалося, дощ був його єдиним співрозмовником.