У нашому місті існувала танцювальна зала, яка прокидалася лише після заходу сонця. Вдень вона була звичайною будівлею зі старими вікнами й потрісканими сходами, але вночі її дзеркала починали жити власним життям. Вони показували людей не такими, якими ті були, а такими, якими хотіли здаватися.

У кожному місті народжується хоча б одна людина, яку неможливо навчити жити тихо. Вона ще в дитинстві дивиться на обрій так, ніби там написане її справжнє ім’я. Старі жінки зітхають і кажуть, що таким дітям дістається неспокій у спадок, а матері лише міцніше обіймають їх перед сном, знаючи: колись жодні обійми вже не втримають.