Розгорнулась земля, наче книжка
(дороги, дороги, дороги).
Зашуміла трава і принишкла,
простелилась нам юним під ноги.

“О, Олеся!” — це нічний український блюз про пристрасну тишу, де кохання і спокій дихають одним подихом.

Це історія спокійного прощання, коли замість болю залишається тепло.

Падає сніг так, ніби небо раптом згадало про давню обітницю і вирішило спокутувати її мовчанням. Він сходить на землю повільно, з тією гідністю, з якою старі жінки в нашому містечку сходять до річки прати білизну своїх гріхів. І кожна сніжинка — це забута історія, що повертається без імені.

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

Я ніч не спав,— заснуть не мав я сили,
І бачив я, як зорі весняні
В досвітній час і мерхли, і біліли,
І потім всі погасли в далині.