То город-дощ, холодний і зелений
Над морем, що під парусом туману
Щодня лаштується його покинути навіки,
Прощає й робить істеричні сцени,
Як героїня історичного роману,
Б’ючись об приступці ґранітного фонтану,
Солону слину ллє на мокрі черевики.

На неписану зіми поему
Упала, ростала веснинка
Перша тема
На останню білу сторінку.

Диви́сь: шуму́є день пого́жий,
кипи́ть зеле́на заметі́ль.
В товсто́му дзбані ва́рить ро́жі,
аж пі́на бри́зкає звідті́ль.

Я вас, Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.

Розгорнулась земля, наче книжка
(дороги, дороги, дороги).
Зашуміла трава і принишкла,
простелилась нам юним під ноги.

“О, Олеся!” — це нічний український блюз про пристрасну тишу, де кохання і спокій дихають одним подихом.

Це історія спокійного прощання, коли замість болю залишається тепло.

Падає сніг так, ніби небо раптом згадало про давню обітницю і вирішило спокутувати її мовчанням. Він сходить на землю повільно, з тією гідністю, з якою старі жінки в нашому містечку сходять до річки прати білизну своїх гріхів. І кожна сніжинка — це забута історія, що повертається без імені.

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

Я ніч не спав,— заснуть не мав я сили,
І бачив я, як зорі весняні
В досвітній час і мерхли, і біліли,
І потім всі погасли в далині.