У кожному місті є люди, яких неможливо втримати. Вони приходять разом із ранковим туманом, залишають на підвіконнях запах диму й мастила, а потім зникають так само тихо, як нічні потяги, що розчиняються у далині. Кажуть, вони народжуються з дорогою в серці, тому жоден дім не стає для них останньою зупинкою.

Український поет доби Розстріляного відродження; основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), організатор футуристичних угрупувань, редактор багатьох видань.

У старих книгах нашого міста було написано, що колись люди побудують країну, де ніхто не плакатиме, де кожен матиме свій шматок сонця, а всі серця битимуться в одному ритмі.

Більше немає безтурботного сміху
Залишилася лише тиша…
Я блукаю по порожньому будинку
Зі сльозами на очах,
Тут закінчиться наша історія
Цим “Прощавай”

Кажуть, що міста не вміють сумувати.

Це неправда.

Просто вони роблять це тихіше за людей.

Є землі, які людина не просто пам’ятає — вона носить їх у собі. Вони живуть не на карті й не в назвах сіл, а в запаху трави після дощу, у шелесті дерев, у тихому голосі вітру, який знає всі стежки від дитинства до старості.

Віллеман вийшов у море на бій.
Хей, ҐрімнІре, Всеотче сивий!
Зіграти на арфі своїй золотій.
Нехай руни подарують мені сили!

У великому місті була одна площа, на якій ніхто ніколи не говорив правду.

Не тому, що люди брехали.

А тому, що вони звикли говорити так, щоб їх почули.

Це різні речі.

У нашому містечку вітер ніколи не був просто вітром. Старі люди казали, що він народжується там, де закінчуються людські спогади, і тому завжди знає більше, ніж будь-яка жива душа. Він проходив вулицями так повільно, ніби розглядав будинки, дерева й обличчя, намагаючись пригадати, кого вже забрав із собою, а хто ще тільки вчиться називати життя своїм.

У кожному місті є місце, куди люди приходять не для того, щоб кудись дістатися. Вони приходять туди, щоб знову відчути себе живими.

Дощ ішов так давно, що ніхто вже не пам’ятав, коли небо востаннє було сухим. Він не падав — він жив. Повільно переходив із листя на землю, із землі в коріння, із коріння в старий будинок, що стояв на пагорбі, ніби забутий навіть власною тінню. Здавалося, дощ був його єдиним співрозмовником.

У день сонцестояння місто поводилося так, ніби знало щось, чого не знають люди.
Сонце не просто піднімалося — воно затримувалося в повітрі, як лист, який ще не вирішив, чи бути прочитаним. Світло ставало щільним, майже матеріальним: його можна було зачепити плечем, як гілку, і відчути, як воно залишає на шкірі тонкий слід тепла і пам’яті.

У місті, де холод не приходив із зими, а жив у стінах постійно, існував ранок, який не вмів прокидатися.

Його називали Сірим Холодним Ранком.

Виступ з 1984 року.

Двосерійний фільм «Вальс із системою» розповідає, як у 1950–60-х роках створювалися мелодії та пісні, які українці знають і співають досі: «Два кольори», «Пісня про рушник», «Як тебе не любити, Києве мій», «Черемшина» та інші.

Позачасова подорож з найкрасивішими дуетами французького кіно… В атмосфері, натхненній 60-ми та 70-ми роками, ці культові дуети возз’єднуються, ніби завислі в моменті солодкості та ностальгії, їдучи на велосипедах пліч-о-пліч сільськими дорогами… як спогад, який ніколи не згасне.

Рідна мати Україно, чого мені треба?
Цвіт променя ласкавого та синього неба,
Цвіт променя ласкавого та синього неба.
Щоб степами широкими колосилось жито,