У нашому містечку всі знали одну річ: рано чи пізно кожна людина доходить до місця, де вже не допомагають гарні слова.

Передмова, або Схід (Einleitung, oder Sonnenaufgang)

У нашому місті була дівчина, яка стверджувала, що музика з’явилася раніше за людей. Вона казала, що спочатку небо навчилося звучати під час грози, море — під час припливів, а серце — під час першого удару. А вже потім люди вигадали інструменти, щоб подякувати світові за те, що він ніколи не буває цілком мовчазним.

У нашому краї казали: є люди, які народжуються не для того, щоб залишатися.

У тому місті годинники одного ранку перестали працювати.

Не зламалися.

Не зупинилися через старість.

Вони просто вирішили, що більше не хочуть рахувати час.

У нашому місті ніч ніколи не починалася із заходом сонця. Вона народжувалася лише тоді, коли останнє вікно запалювало свічку, і її світло відбивалося в річці так, ніби вода пам’ятала всі людські сни. Старі люди казали, що саме тоді час перестає рухатися вперед і починає повертатися назад, збираючи по дорозі голоси тих, кого вже давно немає.

Плаче захмарене небо,
В роздумах клени сумні…
“Нам зустрічатись не треба” –
Стиха ти мовив мені.

Боги не сходять із неба. Вони народжуються щоранку в краплинах роси, що повільно сповзають по теплій сосновій хвої, ніби світ знову навчається вимовляти власне ім’я. Ліс не мовчить. Він дихає тисячами невидимих грудей, і кожен його подих проходить крізь тебе так само природно, як кров проходить крізь серце.

Ця музика створена для зосередженості, роздумів, письма, навчання, молитовного настрою, кінематографічного занурення та глибокої середньовічної атмосфери.

У кожному великому місті є район, який люди намагаються забути.

Любов рідко йде з гуркотом. Найчастіше вона залишає дім так тихо, що навіть старі меблі не наважуються скрипнути їй услід. Лише повітря ще довго пам’ятає її запах, а чашка на столі зберігає тепло долонь, яких уже немає. Зрада ж приходить навпаки — без обличчя, але з тінню, що повільно оселяється в кожному кутку, поки не здається, ніби вона жила тут завжди.

У нашому містечку було дерево, яке цвіло лише тоді, коли хтось нарешті говорив правду. Воно стояло на центральній площі багато років, старе й терпляче, і люди звикли проходити повз нього, не помічаючи дива. Бо найважче помітити те, що відбувається дуже повільно.

Кажуть, що пустеля нічого не пам’ятає. Але це неправда. Вона пам’ятає кожен слід, який вітер не встиг стерти до заходу сонця. Вона пам’ятає людей, котрі йшли за водою, а знаходили лише власну втому. І вона пам’ятає тих небагатьох, хто вирушав не тому, що знав дорогу, а тому, що більше не міг залишатися.

У нашому місті вірили, що одного дня люди навчаться літати не тільки до інших країн, а й до інших часів. Старі мріяли повернутися у свою молодість, молоді хотіли зазирнути в майбутнє, а діти були єдиними, хто розумів: найкраще місце для людини — це та мить, у якій вона зараз тримає чиюсь руку.

У нашому місті існувала танцювальна зала, яка прокидалася лише після заходу сонця. Вдень вона була звичайною будівлею зі старими вікнами й потрісканими сходами, але вночі її дзеркала починали жити власним життям. Вони показували людей не такими, якими ті були, а такими, якими хотіли здаватися.

На Підзамчі з тобою пізнались,
Коли поїзд здалека гудів.
І ніколи мені не здавалось,
Що так скоро покину мій Львів!..

Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є
А лента набої поспішно подає
Ах, лента за лентою, набої подавай！
Вкраїнський повстанче в бою не відступай！

У кожному місті народжується хоча б одна людина, яку неможливо навчити жити тихо. Вона ще в дитинстві дивиться на обрій так, ніби там написане її справжнє ім’я. Старі жінки зітхають і кажуть, що таким дітям дістається неспокій у спадок, а матері лише міцніше обіймають їх перед сном, знаючи: колись жодні обійми вже не втримають.

Крокуйте у світ священної війни, давньої віри та незламної рішучості.Тут ви знайдете епічні тамплієрські співи, хори хрестоносців, вокал у григоріанському стилі та темні середньовічні звукові ландшафти, наповнені силою, дисципліною та вічною атмосферою.

Лисніє липовий, липневий липець,
липучий і лискучий в білім збанку.
В нім розтопились зорі на світанку
і пахощі левад, квітчастих китиць.

У кожному місті є люди, яких неможливо втримати. Вони приходять разом із ранковим туманом, залишають на підвіконнях запах диму й мастила, а потім зникають так само тихо, як нічні потяги, що розчиняються у далині. Кажуть, вони народжуються з дорогою в серці, тому жоден дім не стає для них останньою зупинкою.

Український поет доби Розстріляного відродження; основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), організатор футуристичних угрупувань, редактор багатьох видань.