У нашому місті була дівчина, яка стверджувала, що музика з’явилася раніше за людей. Вона казала, що спочатку небо навчилося звучати під час грози, море — під час припливів, а серце — під час першого удару. А вже потім люди вигадали інструменти, щоб подякувати світові за те, що він ніколи не буває цілком мовчазним.
Щовечора вона вмикала старий програвач, який дістався їй від діда. Ніхто не знав, скільки йому було років, бо він мав звичку ламатися щоразу, коли в місті ставало надто тихо. Але варто було пролунати першим акордам, як голки в його механізмі оживали, ніби згадували часи, коли люди ще не соромилися танцювати просто посеред вулиці.
Вона вірила в одну просту істину: якщо людина здатна підспівувати музиці, вона ще не втратила надії.
Коли вулиці ставали сірими від турбот, вона виходила з дому й несла із собою невидимий оркестр. Її кроки мали ритм, її сміх нагадував гітарний акорд, а волосся завжди пахло вітром після концерту, якого ніхто не бачив. Діти бігли за нею, старі усміхалися їй із вікон, а навіть найсуворіші люди на мить забували, що колись вирішили більше не радіти.
Вона казала, що справжня музика не питає дозволу. Вона входить у кімнату, де хтось сумує, сідає поруч і починає говорити мовою, яку розуміють усі. Їй не потрібні перекладачі, бо самотність однакова в усіх країнах, а радість має той самий голос у будь-якому куточку світу.
Одного разу міський годинник зупинився саме опівночі. Майстри приходили, відкривали його механізм, крутили шестерні, міняли деталі, але він не хотів працювати. Тоді вона принесла свій програвач і поставила музику просто під вежею. Коли заграли перші акорди, стрілки годинника здригнулися і знову пішли вперед.
Ніхто не зміг пояснити, чому це сталося. Але мешканці міста знали: деякі речі не ремонтують руками. Деякі речі повертаються до життя лише тоді, коли хтось нагадує їм, навіщо вони існують.
Минали роки. Дівчина постаріла, її волосся стало срібним, а танцювальні рухи — повільнішими. Але коли вмикалася музика, всі бачили ту саму людину, яка колись навчила місто не боятися радості.
І досі, коли ввечері десь далеко звучить гітара, люди кажуть, що це не просто пісня. Це старий голос землі, який нагадує нам: поки є ритм, поки є рух, поки чиєсь серце здатне відбивати такт — життя ще триває.
Бо деякі королі приходять із коронами.
А деякі — з піснею.