Курган на 47°43’42″N 36°50’15″E, що стояв у Великоновосілківському районі, завжди здавався звичайним пагорбом, покритим сухою травою та жовтими осиковими листям. Але ті, хто наважувався підійти ближче, говорили, що він живе. Рано вранці, коли сонце ледве торкалося горизонту, з вершини кургану виходили примарні фігури: старі воїни, козаки і навіть діти, які ніколи не виросли, і танцювали серед туману, що спадало на степ.
Кажуть, що в ці миті вітер починав шепотіти історії: як селянка тримала на руках дитину, яка ніколи не плакала, або як один чоловік закопав у землю листа для коханої, а листа ніхто ніколи не знайшов. І кожен звук — хрускіт сухої трави, стогін коріння під землею — здавався мовою, зрозумілою лише тим, хто слухав серцем.
Одного разу в село приїхав чужинець із великим блокнотом і почав малювати курган. І тоді курган злегка здригнувся, ніби здивувався, що хтось помітив його. Примарні постаті обернулися, дивилися на нього своїми прозорими очима, а потім одна стара жінка, що вже давно померла, нахилилася й прошепотіла: «Не малюй нас неправильно… ми живемо тут, бо хтось мусить пам’ятати».
Уночі курган сяяв слабким сріблястим світлом, і, якщо уважно прислухатися, можна почути, як минуле і майбутнє танцюють у ньому разом, бо для нього час — не лінія, а велике, нескінченне коло. І тільки той, хто підіймається на його вершину, відчуває, що історія може розмовляти з тими, хто живе нині, і що магія справді існує — хоч би як скептично люди дивилися на землю Донецької степової глибини.