У Судаку 1968 року замок на скелі дивився у вулиці так, ніби пам’ятав усіх, хто ще не народився, а море час від часу повертало дітей, яких воно забрало вночі, вже іншими, з очима, що бачили інші життя. Рибалки тягли з хвиль не рибу, а забуті мрії, і вони розліталися містом у запаху карамелі, сміху та відлунні невидимих кроків. Тут ніхто ніколи не губився — усе, що зникало, просто переходило у нову форму, залишаючись частиною Судака назавжди.
InterNetri
Країна+