У ті часи, коли дощі ще вміли розповідати історії, а каміння пам’ятало більше, ніж люди, Свірзький замок стояв на пагорбі над водою, ніби забутий сон, що не захотів прокидатися.
Кажуть, що перші його мури піднялися з землі ще у XV столітті, коли шляхтичі зі Свіржа вирішили, що світ надто гучний і небезпечний, аби жити без кам’яного серця посеред боліт і озер. І тоді вони посадили це серце на пагорб, оточили його водою, ніби дзеркалами, щоб ворог, підходячи, бачив не фортецю, а власну тривогу.
Але замок, як і всі речі, що довго мовчать, не був просто каменем. У XVII столітті він змінив шкіру: його перебудували так, що сувора фортеця навчилася виглядати майже витончено, ніби ренесанс випадково заблукав у військову архітектуру і залишився жити в баштах. І відтоді Свірж існує як подвійна істота — палац, який пам’ятає, як бути зброєю.
Уночі, коли вітер проходить крізь бійниці, здається, що замок розмовляє сам із собою. Він згадує облоги, які витримав, і тіні тих, хто не встиг дійти до його воріт. А під ним вода мовчить — не як річка, а як стара жінка, що знає забагато легенд і вже не поспішає їх розповідати.
Його підземелля, кажуть, тягнуться так далеко, що можна було б вийти з них у зовсім інший день, у зовсім іншу історію. І можливо, тому замок ніколи не виглядає повністю завершеним: ніби кожна втрачена мить десь досі триває під його камінням.
Тепер сюди приходять люди, щоб побачити красу, яка пережила війни і занедбаність, але Свірзький замок дивиться на них так, ніби вони — лише новий епізод у довгій серії його снів. І якщо довго стояти мовчки у його дворі, можна відчути дивну річ: час тут не йде — він накопичується, як вода в ровах, і чекає, поки хтось знову почне його слухати.