У приматів існує єдиний спосіб захисту – я ж говорив!
У нашому містечку жив старий, який завжди приходив після бурі.
Не до бурі, коли ще можна було закрити вікна. Не під час бурі, коли ще можна було допомогти сусідові втримати дах. Лише після.
Він повільно обходив подвір’я, дивився на повалені дерева, зірвані ворота, розбиті глечики і тихо промовляв:
— Я ж говорив.
І дивна річ — після цих слів людям ставало трохи легше.
Наче біда, яка ще хвилину тому була безглуздою випадковістю, раптом знаходила собі місце в історії. Якщо хтось передбачив катастрофу, значить, вона вже не була хаосом. Вона ставала підтвердженням того, що світ усе-таки має порядок.
Минуло багато років, перш ніж я зрозумів, чому люди так люблять ці три слова.
«Я ж говорив» нічого не відбудовує. Не повертає загубленого. Не лікує поранених. Не змінює минулого.
Але воно рятує дещо інше.
Воно рятує уявлення про те, що світ можна було зрозуміти.
Мабуть, це дуже давній інстинкт. Ще тоді, коли наші предки жили серед хижаків, було страшніше не помилитися, ніж не знати. Якщо небезпеку можна було передбачити, наступного разу з’являвся шанс вижити. Якщо ж вона виникала без жодної причини, світ ставав місцем, у якому неможливо жити.
Тому після кожної поразки людський розум поспіхом переписує власну пам’ять. Він починає збирати розкидані уламки випадковостей у розповідь, яка неодмінно завершується знайомими словами:
— Я ж говорив.
Можливо, це і є останній захист примата.
Не втекти.
Не перемогти.
А врятувати від хаосу хоча б власну історію про те, що сталося.
Бо людина здатна пережити майже будь-яку поразку.
Найважче їй пережити думку, що світ не був зобов’язаний попереджати.