У 1968 році Київ прокидався раніше за сонце. Ще не встигали розтанути останні клапті ранкового туману над Дніпром, а місто вже тихо перегукувалося зі своїми мостами, площами й каштанами. Здавалося, кожна вулиця мала власний голос, і люди, навіть не підозрюючи про це, відповідали їй своїми кроками.
На Хрещатику дзенькотіли трамваї, ніби старі годинники, що відраховували час не хвилинами, а людськими зустрічами. На площах голуби поводилися так, ніби були найдавнішими мешканцями міста й пам’ятали кожне покоління киян. У скверах шахісти терпляче пересували фігури, наче вирішували долю не партії, а самого літа, яке не хотіло закінчуватися.
Дніпро був найбільш мовчазним співрозмовником Києва. Він терпляче слухав усе, що говорило місто, і щовечора забирав ці слова з течією, щоб на світанку повернути їх у вигляді легкого туману. На пляжах діти будували піщані фортеці, переконані, що вони стоятимуть вічно. Дорослі усміхалися, бо знали: не фортеці живуть довго, а спогади про них.
Мости не просто з’єднували береги. Вони переносили людські радощі, тривоги, закоханість і втому. Здавалося, що кожен із них трохи нахилявся до річки, аби ввечері розповісти їй усе, що почув за день.
Кияни тієї пори були схожі на саме місто — стримані зовні й напрочуд теплі всередині. Вони поспішали на роботу, стояли в чергах, ходили до театрів, зустрічалися біля пам’ятників, читали книжки в парках і проводжали заходи сонця на дніпровських схилах. Їхнє життя не скидалося на свято, але вони вміли знаходити свято у звичайному дні: у морозиві, яке тануло швидше, ніж його встигали доїсти, у човні, що неквапливо ковзав водою, у запаху липи після дощу, у вечірньому світлі ліхтарів.
І якщо уважно прислухатися до Києва сьогодні, можна почути, як те місто й досі живе десь під бруківкою, під корінням старих дерев, у плесі Дніпра. Воно не просить повернути його назад. Воно лише нагадує, що справжнє місто складається не з каменю й асфальту, а з пам’яті людей. Допоки хтось пам’ятає прогулянку мостом теплим вечором, сміх на пляжі, розмову на лавці в сквері чи сонячний ранок на тихій київській вулиці, доти Київ 1968 року не зникає. Він просто терпляче чекає, коли хтось знову назве його на ім’я.