Кінець XIX віку визначився явищами, що характеризують новий зворот в історії людськости. Ці явища свідчать про те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається.
Ці явища — це збройні повстання поневолених націй проти націй гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання вірмен, кретян-греків, кубанців і нарешті боерів. Коли ще поглянути на цю більше чи менше гостру боротьбу — у її перших фазах — яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями й французами, англичанами й росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярно війська утримують ворожі поміж себе нації, то стане зовсім очевидним, що всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного, дійсного та справедливого розв’язання. Проте шлях до розв’язки єдино можливий, певний і корисний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій формі зверхництва воно не виявлялося б, і цей шлях суперечить Гаазькій конференції.
Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації.
Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виявитись у формі незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного державного змісту може дати своїм членам нічим необмежену змогу всестороннього духового розвитку й осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности е метою — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головною передумовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.
Отже, виникає питання, чи визволення національне можливе для нас?
П’ятий акт драми ще не наступив для нашої нації: вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не піднялася. Антракт власне починається з 1654 року, коли українська республіка злучилась з московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політичне й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потому знову відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.
Від часу Переяславської конституції минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей цієї події.
Коли доводиться нам йти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги державних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватись до своєї національности, і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубильців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Чому навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?
Чи становище царського правительства відносно нас є становищем права чи тільки сили, насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительством. Ця власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам діється, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правительство. Це твердження примушує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 року.
Держава наших предків злучилася з московською державою «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним», каже тогочасна формула, себто, дві окремі держави, цілком незалежні одна від одної щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародних цілей.
Виникає питання, чи по злуці цих двох держав обидві вони зникли, а намість їх почала існувати третя держава, наступниця цих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави існують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави з погляду міжнародного права? Сучасна наука міжнародного права вчить, що держава може бути як простою, так і складною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати «спілку держав» (Staatenbund). Спілка держав — це така форма злуки, при якій шанування і підпорядкування спільним інституціям не тільки не виключає внутрішньої і зовнішньої самостійности злучених держав, але, навпаки, зберігання цієї самостійности стає метою злучених держав. Держави — члени спілки зберігають право міжнародних взаємин поруч із заступництвом цілої спілки. Усі вони мають право поокремо зав’язувати конвенції та посилати послів, аби тільки, їх міжнародні взаємини не мали на меті шкодити інтересам цілої спілки або окремих членів. Така спілка цілком можлива не тільки поміж державами, що мають однаковий політичний устрій, але й із різними формами державного устрою, і не перестає існувати навіть тоді, коли в одній з держав зміняється форма правління, або вимирає пануюча династія. Цим особливо «спілка держав» відрізняється від так званої «реальної унії держав», яка може існувати тільки поміж монархічними державами і завжди може припинити своє існування, аби вимерла династія. Спілка держав виникає із взаємної згоди держав, що стають до спілки. Зразком «спілки держав» можуть бути: Північно-американські Злучені Держави, Швейцарська Спілка і найбільше Германська Спілка.
Як же злучилася держава московська з державою українською?
Шляхом погодження, а погодження те виявилося у формі т. зв. «переяславських статтей».
Переяславський контракт так формулював взаємні й обопільні відносини держав (наводимо головніші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):
1. Власть законодатна й адміністраційна належиться гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства.
2. Українська держава має своє окреме самостійне військо.
4. Суб’єкт не-української національности не може бути в уряді в державі українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя.
6. Українська держава має право обирати свою голову держави по власній уподобі, повідомляючи лише царське правительство про своє обрання.
13. Незламність стародавніх прав, як світських так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя української республіки.
14. Право гетьманського правительства вільних міжнародних взаємин з чужоземними державами.
Аналізуючи ці постанови Переяславської конституції, приходимо до висновку, що в ній наявні усі ці прикмети, які характеризують «спілку держав». Таким чином, головніший закид, який роблять нам наші суперечники, стараючися довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не творили держави і через це не маємо за собою історичні підстави,— є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає і литовсько-руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше галицько-руське князівство, спроба злучити до купи усі галузі, усі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спроба, повторена далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою.
Таким чином українська держава в цій формі, у якій вона сформована і уконституйована Хмельницьким, є справді державою з точки міжнародного права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила «даниною» царському правительству. Коли й так, то все ж навіть з їх точки зору українська республіка була напів-незалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав. Але півнезалежні держави відзначаються тим, що не мають права міжнародних взаємин з зовнішнього боку: тим часом Переяславська конституція надавала це право українській державі. Як же, проте, розуміти цю «данину», що платила українська республіка московській монархії? Годі розв’язати це питання з точки зору сучасної науки міжнародного права, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка б, маючи атрибути самостійної, платила «данину», як з другого боку не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась правом висилати послів. Це дасться пояснити тільки тоді, коли, згідно з текстом конституції, ми прийдемо, що «данина» давалася не московській державі, а московському цареві, як протекторові особливого роду, бо українська держава від спілки з московською виразно бажала тільки «протекції», а не підданства. 3 цього погляду ця «данина» має значення вкладки до спільної скарбниці, призначеної для міжнародних взаємин спільної ваги. Такий характер стверджується ще й тим, що українська держава не була завойована московською монархією, або придбана дипломатичним шляхом, як Польща, а злучуючись з московською монархією, не поступилася ані одним із своїх державних, або республіканських прав, і устрій московської монархії для української держави був зовсім байдужий. Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи.
Московські царі чи імператори не виповнили своїх обов’язків по конституції 1654 року і поводяться сьогодні з нами так, наче б Переяславська конституція ніколи й не існувала. Вони чинять з нами так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належаться йому по Переяславській конституції. Через те Переяславська умова є обов’язкова для обох контрагентів: московської монархії і української республіки на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те «Единая недЬлимая Россія» для нас не існує! Для нас обов’язкова тільки держава московська, і всеросійський імператор має для нас менш ваги, ніж московський цар. Так каже право! Та в дійсності ніякої ваги не має Переяславська конституція, всеросійські імператори є наші необмежені пани, а Переяславська конституція тільки «історичним актом» та й годі. Як же з погляду права віднестись до такого знущання над правом? Коли один з контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається до вибору: або вимагати від свого контрагента виконання контракту у тому розмірі й напрямку, у якому він був прийнятий обома ними, або, узнавши контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі взаємини з контрагентом. І тоді вже є панування сили, але не вплив права.
Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді контракт був повернений внівець насиллями, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право розпоряджатися своєю долею, а й навіть право протестувати, бо своїм довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення стало правним. Тому вже пізно відшукувати колишні права.
Але в цьому міркуванню немає ані крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабівницьким або злодійським шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситись до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а такі відносини московської монархії до української республіки. У міжнаціональних відносинах задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задавнення. Але мимо цього розмова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш нарід своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське Братство, Шевченко, селянські повстання 80-років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції цим способом, який може вважатись єдино дійсним і серйозним, себто силою. Та навіть, коли б ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування є протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватись нашою спадщиною!