У старих фото Харкова вулиці як архітектурна симфонія: будинки шепотіли історії, яких ніхто не записав, а площі час від часу відпускали тіні людей, які ніколи не існували; тротуари і трамвайні рейки вловлювали відлуння сміху, кроків і музики, що переплітали минуле, сьогодення та сни, і місто, здавалось, жило одночасно у всіх цих часах.

Дещо інше: