У нашому місті комікси ніколи не лежали спокійно на полицях. Варто було комусь відкрити першу сторінку — і папір починав тихо шелестіти так, ніби згадував історії, старші за саме чорнило. Діти були певні, що герої залишають свої сторінки лише вночі, коли ліхтарі розливають по бруківці золотаве світло, а дорослі, які давно перестали дивуватися, робили вигляд, що не помічають кольорових тіней, які ковзали стінами будинків.
Комікси часто називають легкою розвагою. Та це лише тому, що вони навчилися приховувати свою глибину за яскравими барвами. Вони розмовляють мовою, у якій слова не сперечаються із зображеннями, а доповнюють одне одного, наче дві течії однієї річки. Малюнок показує те, що важко пояснити, а текст відкриває те, чого не може намалювати жоден художник.
Є люди, які вірять, що справжня література живе лише в товстих книжках без жодної ілюстрації. Але комікси терпляче чекають, знаючи, що кожен читач колись зрозуміє просту річ: історію визначає не кількість сторінок, а сила почуттів, які вона залишає після себе. Один намальований погляд героя іноді говорить більше, ніж довгий монолог, а кілька кадрів можуть умістити ціле людське життя — із його страхами, надіями та несподіваними перемогами.
Мабуть, саме тому комікси так легко знаходять шлях до серця. Вони нагадують, що уява не має віку. Дорослий бачить у них спогади про час, коли світ здавався безмежним, а дитина — двері, що ведуть до майбутніх відкриттів. І поки існують люди, здатні відкривати книжку з легким хвилюванням, герої коміксів знову і знову повертатимуться зі своїх сторінок, щоб нагадати: дива не зникають. Вони лише терпляче чекають того, хто наважиться повірити в них хоча б на одну мить.
