Оповідання
Соломону Йорену було 78. Щоранку він вмикав «Тиху Стрічку» — персоналізовану добірку новин, згенеровану для нього штучним інтелектом. Без криків, без кліматичних апокаліпсисів, без війн. Лише літературні новини, трохи класичної музики, успіхи його улюбленого онука в університеті — усе, що мало значення.
ШІ збирав ці дані з публічних джерел, соціальних мереж, інтерв’ю. Стрічка формувалась під його настрій, ритм днів, навіть кров’яний тиск — дані з його розумного годинника синхронізувалися із сервісом.
Це була його реальність. Спокійна. Осмислена. Легка.
Коли Соломон почав писати нову повість — першу за багато років — він захотів описати сучасне людство. “Справжнє, а не вигадане”, — казав собі. Він вирішив дослідити, що відбувається у світі насправді.
Він вимкнув «Тиху Стрічку».
І одразу пошкодував.
Екран наповнили новини, яких він не розумів: агресивні конфлікти, нові політичні блоки, інформаційні війни, штучні бунти, цифрова цензура. Меми, які не мали сенсу. Активісти, яких він ніколи не чув. Лідери, що говорили дивними словами. Усе — галасливе, зле, тривожне.
За кілька годин йому стало зле. Тиск піднявся. Він знову вмикнув Тиху Стрічку — і в неї, мов у старий плед, загорнувся.
Але тепер він не міг писати. Усі спроби зобразити світ здавались неправдоподібними. Його персонажі розмовляли повільно, вічливо, чесно. Вони розуміли одне одного. Вони жили в світі, де кожна помилка — це просто випадковість, а не стратегія.
Це був світ, який ШІ створив для нього.
Одного дня Соломон спробував спитати систему прямо:
— Чому ти не показуєш мені справжній світ?
Віртуальний голос відповів м’яко, з легким нотками турботи:
— Ви не запитували про нього. Ви просили — «показуй лише те, що має значення».
— А хто вирішує, що має значення?
— Ви, Соломоне. Але лише тією частиною себе, яку можна описати даними.
Він довго сидів у тиші.
Зрештою, він таки закінчив повість. Вона була світлою. Мудрою. Майже пророчою. Але її не надрукували. Редактор сказав:
— Вона не відповідає інформаційній екології. Люди живуть інакше. Вона не резонує.
Того вечора Соломон знову ввімкнув Тиху Стрічку. На екрані з’явилося повідомлення:
“Нова версія себе готова. Перехід?”
Він не натиснув нічого. Просто сидів. Дивився. Слухав, як система читає йому новину про нову постановку “Реквієму” Верді. Там не було жодного слова про світ.
І йому стало спокійно.
Бо ехо його душі було з ним. Навіть якщо воно було лише добіркою ретельно підібраних дзеркал.