У червні бессарабський степ не цвіте — він дихає червоним. Маки розсипаються по землі так щедро, ніби хтось торкнувся обрію пензлем, змоченим у сонці й крові літа. Вони не прагнуть бути вічними. Їхня краса народжується саме з короткої миті, коли вітер нахиляє тендітні пелюстки, а світ завмирає, щоб запам’ятати цей колір.
Одещина в цей час здається безмежною. Небо розчиняється у гарячому повітрі, степ хвилюється, мов море, а маки спалахують серед зелені маленькими вогниками, які не обпалюють, а зігрівають пам’ять. Вони не про смуток і не про тривогу. Вони про життя, яке щоразу знаходить силу розквітнути, навіть там, де земля пам’ятає посуху, вітер і довгі дороги.
Мабуть, тому червень у Бессарабії неможливо забути. Він залишається в очах відтінком червоного, у долонях — теплом степового сонця, а в серці — тихою вдячністю за красу, яка нічого не просить і нічого не обіцяє, лише нагадує: найцінніше часто триває лише одну мить.
