Двоє братів змовилися між собою:
– Давай, – сказав молодший, – вирушимо сьогодні до нашої невістки і вб’ємо її – дружину нашого старшого брата! Підемо і вб’ємо її сьогодні!
Вони йшли-йшли, поки не дісталися до джерела. І сіли там біля води. А стійбище сім’ї їхньої невістки було неподалік звідти.
Так вони сиділи і чатували на неї біля джерела. Один із братів сказав:
– Хтось там іде. Хтось іде сюди. Хто це? Чи не вона часом?
Але другий брат посміявся над ним:
– Та ні, дурнику! Вже якщо вона з’явиться, її не можна не впізнати.
Ти почуєш, як побрязкують її прикраси – тсаді, тсаді, тсаді, тсаді! Це хтось інший.
Нарешті вона з’явилась – вона виступала повільно, урочисто, прийшла і сіла біля джерела. Брати зачерпнули бруду і дали їй замість води, хоча у джерелі було повно води.
Вона тихо сказала:
– О! Чому ви так зі мною чините? Чому ви не даєте мені чистої води? Якщо вже ви вирішили вбити мене, то принаймні дайте мені напитися, щоб моя кров легко витекла!
А вони відповіли:
– Але ми дали тобі зовсім чисту воду! Навіщо ти здіймаєш такий шум і називаєш її брудом? Давай проходь уперед і пий!
Ну а вона, перш ніж піти із стійбища, сказала своїй бабусі:
– Я хочу, щоб ти знала, що я йду назустріч своїй смерті. Скоро я помру.
І тоді кров з мого серця вилетить – ось звідси, між лопаток. Ти ж повинна швидко схопити її і засунути до мішка. Ти покладеш її до мішка.
Ось так вона попередила свою бабусю про те, що трапиться.
І стара все так і зробила. Брати пронизали списом свою невістку, але її кров вирвалась і полетіла до бабусі. А стара жінка схопила її і засунула до мішка.
Там вона росла-росла, доки не стала дорослою жінкою. Спочатку виросли двоє маленьких зубів нижньої щелепи. Вони стали рости – і з’явилася вся щелепа цілком, схожа на зуби дитини. Стара жінка піклувалася про цю істоту і ховала її від сторонніх очей. Вона все росла-росла – і ось уже стала повзати. Вона виповзла з мішка і повзала довкола. Стара жінка приходила до дівчинки і відмивала дочиста маленьке личко на тоненькій шийці. Потім вона гралася і бавилася з дівчинкою, поки не наставав час спати, і та знову залазила до мішка.
Бабуся зав’язувала мішок, і дівчинка засинала там.
Одного разу, коли дівчинка гралася, стара жінка сказала:
– Ох дочко моєї дочки, дивись-но, ти весь пісок перерила, поки повзала!
Так вона гралася з дитиною, нахвалювала її і розмовляла з нею, а люди почули і сказали:
– О! З ким це розмовляє стара жінка?
Але вона сказала:
– Та я кажу, що тварини перерили весь пісок! Я просто поскаржилася на цих звірів.
Люди відповіли:
– Перестань нас дурити! З ким ти розмовляла?
Але бабуся продовжувала тримати все в таємниці від них, і ось нарешті дівчинка виросла. Вона стала зовсім дорослою, груди у неї набубнявіли, і вона була дуже гарною. Вона була прекрасною – адже це була Гцонцемдіма!
Вона стала дорослою, і ось одного разу вона сиділа і товкла нгхн. Вона подрібнювала і розтирала гілки нгхн у червоний порошок – кобо, кобо, кобо!
А всі інші в цей час пішли збирати їжу.
Повертаючись до стійбища, вони почули, як хтось товче нгхн.
– Гей! Хто це там товче нгхн? – питали вони один одного.– Хто б це міг товкти нгхн?
– Ви помиляєтесь, – сказала стара.– Ніхто не товче нгхн, я тут одна.
Але вони сказали:
– Що з тобою таке відбувається? Хто ця дівчина?
І вони побігли вперед і обійняли Гцонцемдіму. І всі вони стали з нею вітатися:
– О! Моя маленька племінниця, моя тезка, моя сестричка…
Вони вітали її і захоплювались нею – всі були щасливі, що вона знову разом з ними!
Наступного дня вони всі залишились у стійбищі, і другого дня також.
І так усі вони там жили.
Чоловік Гцонцемдіми полював на дукерів. Він вбивав дукерів, а вона збирала їстівних ящірок, гнойових жуків, мишей. Цю їжу вона приносила додому, а чоловік убивав і приносив додому дукерів.
Одного разу мати Гцонцемдіми взяла з собою онуку – дочку Гцонцемдіми, і вони вирушили викопувати бульби шон.
Побачивши бульби, дівчинка закричала:
– Бабусю! Йди сюди викопай цей корінь шон!
Бабуся підійшла, глянула, що там, і сказала:
– Цой-цой-с-а-ка-цой, хві-кві-с-а-ка-хві! Так це тут полював вчора мій зять на дукерів – весь пісок зрив своїми яйцями!
Дівчинка сказала:
– Бабусю, га, бабусю, навіщо ти ображаєш мого батька?
– О, що це говорить ця дівчинка?
І так весь зворотній шлях до стійбища вони не переставали сперечатися одна з одною.
Коли вони дісталися туди, батько дівчинки якраз оббіловував дукера. Він витягнув нутрощі і сказав їй:
– Ось, віднеси це своїй бабусі!
Але дівчинка відповіла:
– Вона ображає мого батька, а він каже, що я повинна віднести їй нутрощі дукера!
Бабуся сказала:
– Ти що, з глузду з’їхала?! Коли це я ображала твого батька? Візьми м’ясо та піди повісь його у моїй хижині.
Але дівчинка знову відмовилась, і тоді батько мовчки встав і взяв м’ясо.
– Раз ти не хочеш, я сам віднесу м’ясо твоїй бабусі, – сказав він.
Він підняв м’ясо, щоб його підвісити, але попередньо зав’язав його у шкуру. Потім він узяв велику сокиру і теж засунув її у шкуру. І ось, завернувши разом з м’ясом у шкуру сокиру, він рушив до своєї тещі.
Вона вже потягнулась було прийняти від нього м’ясо, але він сказав:
– Коли ти приймаєш дарунок, то не повинна ось так сидіти. Коли ти береш дарунок, ти повинна схилити голову й опустити очі.
І ось його теща зробила так, як він сказав. А він тут же вихопив сокиру і, звівшись над нею, вдарив її ззаду прямо по шиї.
– Хехх! – вихопився у неї з горла хрип, і вона померла.
Ринула кров, ціле море крові. Чоловік Гцонцемдіми виволік тіло з калюжі крові, відтягнув його до хижини й поклав там.
Поки все це відбувалося, Гцонцемдіми не було вдома – вона пішла збирати їжу. Так вона збирала-збирала й нарешті повернулася до стійбища. Вона пішла до своєї хижини і вивалила все, що назбирала. Потім вона відокремила одну частину і передала її доньці.
– Візьми це, – сказала вона, – і віддай своїй бабусі!
– О-о, – пробурмотіла дівчинка.– І що це сьогодні всі посилають мене з дорученнями?
Гцонцемдіма сказала:
– Ну-мо, раз-два! Підводься і віднеси це своїй бабусі! Кому я кажу?! ..
І чому мати досі не розвела вогню, щоб приготувати те, що вона сама назбирала, а потім поїсти і лягти спати?
І ось дівчинка взяла їжу й попрямувала до хижини. Тіло бабусі лежало там, де її зять кинув його.
Здивувавшись, що матері зовсім не чутно, Гцонцемдіма пішла глянути, в чому справа.
– О-о! Чи не розповіла ти батькові чогось такого, через що він убив твою бабусю? Її кров вихлюпнулась рікою і розлилася тут, біля вогнища!
Гцонцемдіма повернулася до свого вогнища. Вона сіла і почала їсти.
Вогнище дуже диміло, і її очі сльозилися. Вона заплакала. А коли дим потрапляв їй в очі, сльози текли ще сильніше. Чоловік пильно дивився на неї.
– Гей! – сказав він.– За чим це ти плачеш?
– З чого це ти взяв, що я плачу? Просто у мене сльозяться очі,– відповіла вона. – Вогнище димить, і у мене сльозяться очі, тільки й всього. З чого б це мені плакати?
Так вони сиділи і їли те, що вона назбирала. Нарешті її чоловік закінчив їсти і пішов спати.
Дочекавшись, поки він засне, Гцонцемдіма стала тихенько витягувати один із його списів. Вона хотіла перерізати йому горло. Але наконечники списів із дзвоном вдарилися один об одного – гден-гден-гден-гден!
Її чоловік почув шум і прокинувся.
– Гей! Хто це там дзвенить моїми списами?
– Ти помилився, – сказала вона.– Сюди йдуть мої брати, і, видно, це дзвенять їхні списи! Вони йдуть провідати мене.
Чоловік заспокоївся.
Але Гцонцемдіма все думала, як би їй вбити його.
– Коо-оо! – сказала вона собі.– А великий ніж, той великий ніж, завдовжки з мою руку? Ну, вже від нього йому не врятуватися! Він убив мою матір – невже після цього я залишу його живого?
І вона, сховавши великий ніж за спиною, непомітно засунула його у вогонь. Ніж лежав у вогні, поки не розжарився.
Ну а чоловік тим часом знову ліг і став думати про те, що добре б, аби дружина лягла спати з ним. Він лежав і неспішно думав, як раптом – р-раз! – Гцонцемдіма перерізала йому горло! В ті давні часи люди раз у раз завдавали одне одному зла.
Потім Гцонцемдіма поховала свою матір.
Наступного ранку вона зібрала кров свого чоловіка і сховала її у себе в паху справа. Потім вона зібрала кров своєї матері і сховала її в паху зліва.
Потім вона сіла і стала чекати. Незабаром з’явилися молодші брати її чоловіка.
– М-м-м, – сказала вона про себе. – Що ж мені тепер робити?
Привітавшись з братами, вона сказала:
– Ваш старший брат відправився за дукером – таким же, як той, якого він убив учора. Якщо йому трапиться дукер, він буде гнатися за ним і повернеться пізніше.
Дитина Гцонцемдіми підбігла і крикнула :
– Дядьку! Дядьку! Послухай …
Але Гцонцемдіма швидко дала дитині груди, щоб вона нічого не сказала.
Брати сказали:
– Ну що ж, коли ти кажеш, що його тут немає, ми підемо. Ми йдемо, а ти залишайся тут з дітьми.
І вони покинули стійбище.
Ну, Гцонцемдіма ще рано-вранці зібрала всі свої пожитки. Вона взяла з собою маленькі колючки “ранкової зірки” – ті, що колють нам стопи, та шипи цгамі-цгамі – великі шипи, які впиваються нам у тіло. Вона набрала всіляких шипів та колючок і склала їх до свого плаща. Потім вона засунула до плаща своїх дітей – одне вперед обличчям, а інше назад – так, щоб воно могло бачити, що діється за її спиною. Вона хотіла, щоб ця друга дитина допомогла їй стежити за братами чоловіка, якщо вони поженуться за нею.
Тепер все було готове до відходу. Вони покинули стійбище і рушили. Але останнє, що вона зробила перед тим, як піти звідти, – взяла сандалію чоловіка і закинула її у небо. Потім вона взяла сандалію своєї матері і теж закинула в небо. Сандалії перетворилися на грифів і зібралися відлетіти.
– Як? Ви що, не станете їсти це прекрасне м’ясо?! Хіба ви не голодні? Куди ж ви? – закричала Гцонцемдіма.
І тоді грифи повернулись і стали кружляти над двома трупами.
А Гцонцемдіма втекла із своїми дітьми.
Ну а брати її чоловіка ще не встигли на той час відійти далеко. Вони ще були досить близько від покинутого стійбища, коли побачили, як грифи спускаються на трупи їхнього брата і матері Гцонцемдіми.
Вони повернулися глянути, в чому справа.
– Коо-оо-оо! А чи не вбив наш брат свою тещу – і тоді його дружина вбила його на знак помсти?!
Вони кинулися до хатини Гцонцемдіми, але її там не було, вона вже втекла. Вони почали шукати її всюди, але ніде не могли знайти.
– Тепер-бо ми розуміємо, що намагалася сказати нам дитина! – гомоніли вони. – Тепер ми розуміємо, чому вона не запропонувала нам залишитися!
І вони пішли по її слідах. Вони йшли-йшли по її сліду, весь час по її сліду.
Дитина в плащі Гцонцемдіми, яка була обернена обличчям назад, визирнула і сказала:
– Он ідуть мої дядьки!
Тоді Гцонцемдіма стала розкидати на їхньому шляху шипи. Вона кидала одну жменю за одною, поки шипи не покрили землю товстим шаром.
Діставшись до цього місця, брати спочатку було подумали, що зможуть пройти, але їм навіть ногу не було куди поставити! Вони не знали, що робити. Вони все ж спробували пройти, але шипи впивалися в їхні ноги і застрягали там. Так вони, страждаючи від болю, прокладали собі шлях через шипи і нарешті сяк-так вибралися.
А Гцонцемдіма тим часом набрала ще шипів і пішла далі.
Брати знову напали на її слід і йшли-йшли по її слідах, поки вона знову не розкидала шипи. Знову братам довелося пробиватись через шипи, і знову вони сяк-так вибралися.
На той час вони вже були неподалік від стійбища, куди вона втікала.
Гцонцемдіма хотіла дістатися до стійбища родичів своєї матері. Коли їй було вже зовсім близько, вона звернулася до дощу:
– Ну, зроби ж що-небудь! Хіба ти не бачиш, що мене хочуть убити?
Пошли хоча б одну хмару, щоб випав дощ і змив мої сліди!
І дощ послав хмару, і підвісив її у небі. Краплини дощу, що пролилися з хмари, змили сліди Гцонцемдіми.
А на її переслідувачів ринула злива, і їм довелося йти всю ніч. Нарешті вони знайшли укриття і довго чекали, поки дощ припиниться.
– Що трапилось? – казали вони один одному.– Куди вона могла подітись? Але вона зникла! Кинемо все і повернемося додому.
Коли дощ перестав, вони рушили додому.
Там вони жили і займалися своїми справами. Але іншим разом вони пішли і вбили її, вбили свою невістку.
Всі ці історії трапились у давні-давні часи. Тоді жив Цгаува, який і влаштовував усе це.