Презентація календаря на 2015 р. “Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир” у стінах зали №2 Дніпропетровськьго національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького. Автор проекту: Д.О. Піркл.
Києво‑Межигірський Спасо‑Преображенський монастир — один із найзначніших православних монастирів України, що колись стояв у мальовничому урочищі Межигір’я на правому березі Дніпра неподалік сучасного села Нові Петрівці Вишгородського району Київської області. Монастир відігравав важливу духовну, культурну та історичну роль у житті Київської Русі та козацької доби, був другим ставропігійним осередком Київської єпархії після Києво‑Печерської лаври і відомий своєю тісною опікою над запорозькими козаками. Сьогодні від цього величного духовного центру збереглися лише окремі фрагменти в літописах, давніх зображеннях і археологічних пам’ятках.
Походження та заснування
Точна дата заснування монастиря невідома, однак за історичними джерелами обитель існувала в середньовіччі. За легендою, поблизу Межигір’я монастир заснували грецькі монахи під проводом першого київського митрополита Михайла наприкінці X ст., однак ці твердження є предметом дискусій серед дослідників, які відносять перші достовірні згадки про монастир до початку XVI ст.
У перші десятиліття XVI ст. тут уже діяли культові споруди: храм святого Миколая, а братія отримувала данину з навколишніх сіл. У 1523 році польський король Сиґізмунд І видав привілей на відновлення Межигірського монастиря й надання йому земельних та юридичних привілеїв, що заклало основу для подальшого розвитку обителі.
Розквіт і ставропігія
У 1610 році монастир отримав статус ставропігійного, тобто підпорядковувався безпосередньо Патріархові Константинопольському, а не місцевому митрополитові, що закріпило його вплив у православному середовищі.
У XVII ст. Межигірський монастир став важливим духовним та культурним центром: він отримував щедрі дари, земельні угіддя та привілеї від гетьманів та козацької старшини. За цим періодом закріпилася його репутація як козацького монастиря, що опікувався Запорозькою Січчю — тут готували духовенство, діяли шпиталі для старих та поранених вояків, а монастирські землі включали прилеглі поселення.
Монастир мав кілька церков і споруд: мурований Спасо‑Преображенський собор, церкву святих апостолів Петра і Павла, господарські будівлі й келії. Відомий «Межигірський літопис», написаний у монастирі в період з 1608 по 1700 рр., є важливим джерелом з історії регіону.
Козацький осередок та роль у визвольній боротьбі
Протягом ХVІІ ст. монастир посилив свій вплив як духовна сторона визвольних змагань українського народу. Зокрема, гетьман Богдан Хмельницький у середині XVII ст. підтвердив монастирю володіння численними селами й землями навколо Вишгорода та Межигір’я, укріпивши його матеріально та політично. Обитель служила не лише містом молитви, а й осередком національної ідентичності та підтримки козацтва в боротьбі за незалежність.
Занепад та ліквідація
Наприкінці XVII ст. і на початку XVIII ст. монастир починає втрачати свій вплив, що частково співпадає з політичними змінами на Правобережжі та втручанням московської влади у церковні справи. У 1717 році велика пожежа майже повністю знищила монастирські споруди, а відбудова була неповною.
У 1786 році указом імператриці Катерини II Спасо‑Преображенський монастир було офіційно ліквідовано, а його церковне майно й земельні угіддя конфісковано. Частину матеріальних цінностей було перевезено до Олександро‑Невської церкви в Санкт‑Петербурзі.
Подальша історія місцевості
Після ліквідації монастиря на його території виявили родовища каоліну (білого порцелянового глинистого матеріалу), і наприкінці XVIII ст. на місці колишньої обителі було створено Києво‑Межигірську фаянсову фабрику, яка виробляла керамічні вироби, широко відомі в XIX ст.
У XX ст. частину монастирських будівель використовували як художні та керамічні училища, проте у 1930‑х роках вони були демонтовані й практично знищені радянською владою, а територія стала закритою для загального доступу.
Культурне та історичне значення
Спасо‑Преображенський монастир у Межигір’ї був одним із найважливіших духовних та культурних центрів православної України у періоди середньовіччя та козацтва. Він відіграв ключову роль у розвитку православної культури, літописання, освіти та опіки над козацькими громадами. Завдяки багатому літописному та архівному спадку, а також численним документам, монастир залишається важливим джерелом для вивчення української історії, церковного життя й ідентичності.
Легенди, археологія та спадщина
Межигірський монастир оточений численними легендами, серед яких перекази про приховану монастирську бібліотеку часів Ярослава Мудрого та давні грецькі корені обителі, що популяризують його як символ духовної глибини й таємниць минулого. Археологічні дослідження та знахідки фрагментів споруд на місці колишньої обителі продовжують долучати факти до реконструкції історичної картини монастиря й прилеглої культури.
Сучасний контекст
Сьогодні територія колишнього монастиря є частиною Національного природного парку «Межигір’я» та об’єктом культурно‑історичного інтересу туристів та дослідників, що приїжджають до Київщини для ознайомлення з історією православ’я та козацтва.