Тертки — село у Луцькому районі Волинської області, адміністративно входить до Торчинської територіальної громади. Незважаючи на малу кількість жителів, має свою історію, господарську активність та певну культурну вагу для місцевості.
Село розташоване на правому березі річки Чорногузки.
У 1984 році, через політику щодо «неперспективних сіл», Тертки втратили статус окремого населеного пункту. До 2005 року село Тертки було об’єднане з селом Гать, і не мало окремого статусу. 12 серпня 2005 року Тертки було відновлене як окреме село, відновлено його адміністративний статус.
Економіка і господарство
- Є сільськогосподарське підприємство ТОВ «Тертки Агро», зареєстроване у 2021 році. Основна діяльність — вирощування зернових культур, бобових та насіння олійних культур.
- Село, як і більшість малих поселень Волині, має переважно аграрний характер діяльності, оселяється господарствами, що займаються виробництвом продуктів землеробства та утриманням домогосподарств. (Це підтверджується структурою підприємства, відсутністю великих промислових підприємств)
Наймичка і панський маєток
Село Тертки дрімало в затінку часу. Колись тут гомоніли вози панів Червінського і Кумнацького, лунали крики наймитів, шелестіли панські плаття. А потім усе зникло — ні палаців, ні панів, ні самого села: в радянські роки його визнали «неперспективним». Назва лишилась на мапі, але життя поволі гасло, мов вогник на вітрі.
Та одного дня, через чверть століття, повернувся Петро Левчинський — чоловік із міста, що колись тут народився. Привіз із собою не багатство, не славу — а пам’ять. І мрію.
— Тут, — казав він, — усе ще дихає. Треба тільки прибрати попіл.
Він викупив занедбані хати, засадив пагорби соснами, оживив двір. Його садиба, збудована на батьківській землі, ставала чимось більшим, ніж просто будинок — островом відродження. Біля хати — пасіка з барвистими вуликами, далі — курник із вольєром, навкруг — понад шість тисяч дерев, посаджених власноруч.
У центрі всього — його мати, Ганна Антонівна. Колись вона, юна швачка, працювала в панському домі. Пан Червінський і подумати не міг, що колись його наймичка житиме краще, ніж сам він. В її кімнаті — мереживо на вікнах, білий рушник на іконі, тиша і тепло. І жива пам’ять.
— Я ще пам’ятаю той льох, — розповідала сусідка Валентина. — Підземні ходи, яблуні, що цвіли біля ставка… А тепер усе заросло. Якби не Петро, то й згадки не зосталося б.
Та Левчинський не тільки зводив паркани і саджав дерева. Він повертав селу голос. Як депутат, добився, щоби Тертки знову стали селом. Він мріяв, щоб сюди верталися люди — не заради маєтків, а заради коріння.
— Хай діти знають, звідки вони. Не з квартири на дев’ятому поверсі, а з-під цієї груші, де їхній дід копав землю…
Петро говорить про душу, про віру, про сенс життя. І в його словах — не пафос, а щирість. Бо хто ще, як не він, може пройти босоніж крізь бур’яни часу — і зробити з них сад.