Усе віддаляється, як подих, що не закінчується.
Не тому, що є куди йти, а тому, що бути — означає розширюватись.
Космос не знає зупинки, бо не має меж.
Жила-була клітина у стародавньому організмі світу. Вона не мала великої влади, не знала, ким є ціле, не бачила далі сусідніх клітин. Але в ній пульсував імпульс — рости, ділитися, розростатись.
І вона росла. Не тому, що хотіла панувати. Не тому, що прагнула досконалості. Просто бо її природа була — множити життя.
З кожним поділом навколо з’являлись нові структури, форми, відгалуження. Вони сплітались у тканини, ті — у органи, тіло, рух.
Хтось спостерігав згори й питав:
— А яка мета цього розширення? До чого веде цей ріст?
Та не було відповіді. Бо не завжди ріст має мету. Інколи він — як подих дерева, що простягає гілку в сонце, не для користі, а бо так влаштована його душа.
Минали еони. І з мільйонів безцільних розширень раптом виникла форма, що змогла побачити себе.
Вона не знала, де її початок, і чи є кінець. Але вона дихала, відчувала, і питала — «Навіщо я є?»
І в тій самій миті світ усміхнувся:
— Ти є — бо хтось колись ріс. Не для мети. А тому, що міг.