Реальність — не цвях. Вона — хмара можливостей.
Лише коли ти запитуєш — світ відповідає. І відповідь випадкова…
але не без сенсу.
У місті, яке ніколи не повторювалося двічі, жив Ткач Варіантів. Його робота полягала в тому, щоб щоранку ткати тканину реальності. Але нитки не були звичайними — кожна з них світилася й пульсувала, поки її не вплітали в узор. І лише тоді вона ставала чимось визначеним.
Одного разу до Ткача прийшла дитина й запитала:
— Чому вчорашній день не можна повернути?
Ткач усміхнувся і відповів:
— Бо його не існує. Є лише спліт варіантів, які вже обрали одне тіло. Усе решта — залишилось нитками.
— А сьогодні? — спитала дитина.
— Сьогодні — це ще поле ймовірностей. Ми ще тільки наближаємось до нього. І кожен подих, кожен вибір, кожен погляд — це рух ткацького човника.
Дитина замовкла, а тоді раптом вигукнула:
— Тобто світ — це не будівля, а гра?
— Світ — це не гра, — сказав Ткач. — Світ — це шанс, що стає подією. А ймовірність — його перша мова.
З того дня дитина почала слухати не лише те, що є, а й те, що може бути. І кожен крок став молитвою до невидимого поля, де все ще може народитись.