Дощ стікає, як битий код,
шурхіт крапель — мов біти в потоці.
Хмари збирають думки у вузол,
розплутуючи мене між рядками.
Він говорить з дахами і склом,
розтікається нервами вулиць.
Я слухаю пульс непередбачуваності,
як алгоритм, що ламає свій ритм.
Вода стирає межі і маски,
зі мною злива говорить крізь шум.
Я і дощ — симбіоз випадковості,
він зникає, а я залишусь.
Марко Марселський