Джерело в Мошногір’ї давно перестало бути місцем, куди приходять навмисно. До нього не веде дорога — лише пам’ять, що збилася зі шляху. Колись тут зупинялися люди, говорили пошепки, ніби боялися розбудити воду. Тепер же воно сховалося під мохом і поламаними гілками, наче старий, про якого всі забули, але який усе ще дихає в темряві.
Вода виходить із землі повільно, без поспіху, ніби їй нікуди йти. Вона не дзюрчить — вона зітхає. Краплі збираються в заглибленні каменю, темному, як зіниця, і здається, що джерело дивиться на світ з-під лоба, уважно й трохи з докором. Тут пахне залізом, прілим листям і чимось таким давнім, що не має назви в жодній мові.
Кажуть, це джерело пережило більше, ніж село поруч. Воно бачило, як зникали хати, як змінювалися імена на хрестах, як люди переставали вірити в речі, які не можна пояснити. Але вода продовжувала текти — тонкою жилкою, вперто, мов спогад, який не вдалося витіснити.
Навесні джерело оживає особливо. Воно не стає чистішим чи гучнішим — воно просто нагадує про себе. Навколо з’являється зелень, така яскрава, ніби хтось навмисно підсвітив це місце, щоб воно не зникло остаточно. Птахи сідають поруч, мов старі знайомі, і п’ють мовчки, без страху.
Занедбане, забуте, майже викреслене з людської карти, джерело Мошногір’я все ще живе. Не для когось — для себе. І в цьому є щось незручне й прекрасне: воно доводить, що життя не потребує свідків, щоб тривати. Воно просто тече.