Мокре — село в Україні, розташоване у Дубечненській сільській громаді Ковельського району Волинської області. Згідно з переписом населення України 2001 року, в селі мешкало 785 осіб. Село розташоване на лівому березі річки Лютки, правої притоки Прип’яті.
Село Мокре було засноване в 1565 році. У 1906 році село входило до складу Крименської волості Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста становила 96 верст, від волості — 6. У селі налічувалося 25 дворів, а кількість мешканців становила 147 осіб.
Легенда про Мокре
Було се в часи далекі, коли над земним світом ще не ходили наші тіні, а покоління, що нині спочивають у вічному сні, щойно розгортали книгу свого життя. Жив тоді на цій благословенній землі чоловік на прізвище Білаш, господар заможний, розумний і роботящий, немов князь серед плугарів. Землі в нього було вдосталь — широкі ниви, де хліб шумів, наче море, і хати, що стояли, мов вартові його роду.
Мав він п’ятьох синів, що красою і вдачею перевершували навіть найпишніших молодців із билин стародавніх. Виховував він їх у праці й честі, у любові до землі й звичаїв прадідів. І коли кожен з них доріс до того віку, коли час самому орати й сіяти, вирішив батько відділити їм наділи й заснувати поселення.
Старший син, оженившись, облюбував собі урочище, зване Травником. Там, де духи степу ще зберігали подих первісної весни, він збудував будівлі вінком — і хутір назвали Виноки.
Другий син поставив оселю на великій родючій ниві, де вода омивала межі і поїла корені жита. Але земля там була мокра, тяжка під ногою — і хутір назвали Мокре. Саме з цього поселення згодом розрослися Ярмохи й Тарасики — оселі, де земля була щедрою, хоч і непростою.
Третій син осів на дідівській землі, яку називали Кутами. Тут будівлі ставили під гострим кутом, мов воїни, що готуються до бою. Хутір його зростав, ширився, і став він головним — мав вулиці, що звались Гурці та Підварки, і звідти довго йшла слава роду Білашевого.
А четвертий син обрав землю непокірну, болотисту, що чіплялась до чобіт, мов нужда до душі. Місце те звалось Язвини, і тяжко було на ньому господарювати, але й там він посадив деревце й підняв хату.
Найменший же, п’ятий син, улюбленець батька, зостався на батьківському обійсті. Йому судилася честь доглядати старого господаря, берегти родинне вогнище й продовжити рід. У спадок він отримав білий кожух — символ чистоти, достатку й сили — і з нього почалася історія хутора Білаші. Кажуть, і досі зберігається той кожух — як пам’ять про чоловіка, що заснував п’ятий хутір у серці Мокрого.
Так і постало село Мокре — не з пилу і туману, а з поту, хліба і глибокої любові до землі. І живе воно досі, як спомин про пращурів, що творили його з благословенням і честю.