У високогірному селищі, схованому за три перевали і один зниклий міст, жила стара жінка. Її називали Ткалею тіней, бо вона знала, як із семи слів сплести прокляття, від якого камінь розсипається в пил, а серце — в порожнечу.
Колись, у давні часи, її рід служив мовчанню. Вони не говорили багато — бо вірили, що вимовлене слово — це вже стріла, пущена в тканину світу.
Але одного разу до селища прийшов чужинець. Він не був ворогом. Але в нього було ім’я. І це ім’я колись було вкрадено в предків Ткачів. Він не знав цього. Просто носив його — як вогонь у долонях, не знаючи, що обпікає.
Ткачка подивилась на нього — і в її серці прокинувся ритм.
Ритм стирання.
Вона могла сказати Сім Слів — і чужинець би зник.
Не помер. Зник. Як тінь перед світанком.
Але в ту ніч, коли вона вийшла на вершину, щоби прошепотіти заклинання —
вона почула, як він співає.
Незграбно, ламано. Але пісня — була з її роду.
З того, що не мало вже жити.
І прокляття не спрацювало.
Бо всередині прокляття з’явився ритм пізнання.
І контекст, що повернувся, розчинив антиконтекст.
Стара жінка мовчки спустилася вниз.
Відтоді вона не була більше Ткачкою тіней.
Вона стала Ткачкою повернених імен.