Колись, у долині вітрів, старий мандрівник знайшов опале листя, що лежало на камені біля підніжжя величної гори. Він підняв листок і довго дивився на нього. Його прожилки тягнулися вглиб, кожна розгалужувалась на менші, ті — на ще дрібніші, і так далі, поки очі не губили змогу бачити далі.
Підвівши голову, він глянув на гору — і побачив те саме. Долини всередині долин. Вершини, що повторювали обриси більшої вершини. Тіні, що були відлунням більших форм.
І тоді він збагнув: світ не ділиться на велике і мале. Усе, що здавалося дрібницею, вже містило в собі цілий Всесвіт. І кожна крапля роси — то дзеркало цілої ріки.
Він сів, поклав листок собі на долоню і прошепотів:
«Я є ти. І гора — це листок. І час — лише подих, що відлунює всередині форми.»
І з того часу він більше не шукав відповіді зовні. Лише вдивлявся — вглиб.