У давній долині, де зірки здавались ближчими за вершини гір, жив учень. Його вчитель мовив одного разу:
— Якщо хочеш пізнати істину, іди туди, де все стає майже, але не зовсім.
— Як це? — спитав учень.
— Іди, і побачиш.
Він ішов. Щодня — ще трохи. Сходив на пагорби, проходив ліси, перетинав ріки. І щодня йому здавалося: ще кілька кроків — і він дійде до відповіді. Але відповідь щоразу відсувалась, неначе обрій, що завжди попереду.
Одного разу він зустрів старця біля обриву.
— Я йду вже роки, — сказав учень, — і все наближаюсь. Я бачу форму істини, я відчуваю її, я майже торкаюсь… Але ніколи — повністю. Це помилка?
Старець усміхнувся:
— Це і є Границя. Там, де ти майже досягаєш — і саме в цьому «майже» світ розкривається. Бо Границя не про досягнення, а про наближення без зникнення. Вона вчить смиренню перед нескінченністю.
— То я ніколи не пізнаю істини?
— Навпаки. Ти її вже пізнав — у русі до неї.
І учень раптом побачив: усе, що він пройшов — не шлях до істини, а форма самої істини, намальована його кроками на полотні світу.