У далекій долині, де ночі були холодні, а зірки — надто далекі, жив пастух. У нього була лише одна іскра — вогонь, запалений ще його дідом. Цей вогонь не міг розгорітись сам — він лише тлів, даючи світло лише одній душі.
Одного разу до пастуха прийшов мандрівник, змерзлий і мовчазний. Пастух не вагався — поділився іскрою, запалив для нього новий вогонь. Потім ще один мандрівник. І ще один. Кожен ішов далі, несучи іскру в нові землі.
Минали роки. Пастух постарів, і здавалося, що його вогонь ось-ось згасне. Але в ту ніч, коли вітер був найсильнішим, до його хижі повернулись ті, кому він колись подарував тепло. І кожен приніс свою іскру.
Полум’я запалало так яскраво, що освітило всю долину.
Тоді пастух сказав:
— Множення — це не просто більше. Це коли одне стає багатьма, не втративши себе. І кожне нове — вже джерело.