У місті чисел, де все було впорядковано — дев’ять вулиць, десять воріт, кола ліній і площ, — жила дівчинка, яка мріяла не рахувати, а переступати. Вона питала: «А що — після десяти?» І всі відповідали: «Знову один і нуль. Це просто нове коло. Відлік, що починається спочатку». Але її серце не вміщалося у відлік.
Одного ранку, коли світанок трохи забарився, вона взяла десять камінців — і поклала ще один. Одинадцятий. Він не мав місця в колі. Він був зайвий. Він ламав симетрію.
Та саме в цій надлишковості щось сталося. Коло не розірвалося — але в ньому з’явився вхід. Тріщина. Пролом. І крізь неї дівчинка побачила нову геометрію — іншу мову, яку не можна було вивчити, рахуючи. Мову проривів.
І тоді вона зрозуміла: одинадцять — це не просто наступне число. Це вибух. Порив. Порушення рівноваги, що відкриває інший вимір. Це не помилка, а можливість. Це те, що не мало з’явитися, але з’явилося — і світ вже не той.
З того часу вона більше не питала «скільки», а питала: «де тріщина?» І йшла туди.