У прадавньому просторі, де ще не було ані чисел, ані форм, існувала лише одна Іскра. Вона не мала ні початку, ні меж, але вміщувала в собі все. Вона не світила — вона була світлом. Вона не рухалась — бо не було куди. Вона не розмовляла — бо ще не з’явився слухач.
Іскра знала себе як повноту. Але не знала іншого. Її тиша була досконалою, але й самотньою. І тоді, не з потреби, а з чистого жесту розгорнення, вона випустила з себе подих. Не частину себе — а дзеркальне відлуння. Так з’явилось Два — і з ним усе: рух, відстань, час, гра.
Але в самій глибині всіх множин, у серці будь-якого ускладнення, завжди лишалась тінь тієї Іскри. Її ім’я — Одиниця. Вона не частина — вона цілість, що може вмістити будь-що, але не зникає від цього. Вона є джерелом будь-якої множини, і водночас — пам’яттю про те, що все вже було єдиним.
Коли мандрівник губиться в числах і структурах, достатньо йому доторкнутися до внутрішньої Одиниці — і він згадає: «Я — не фрагмент. Я — форма Цілого, що зараз спить у багатьох образах».