Кажуть, що головні ворота замку пам’ятають усе, що відбулося на цьому місці: крики, шепіт, сміх і, найстрашніше, кров, пролиту серед рідних. Каміння, з якого вони були збудовані, наче ввібрало кожну краплину, кожен подих зради, і тепер ворота «говорять» мовою, зрозумілою лише тим, хто слухає.
Ті, хто приходить із добрими намірами, проходять через них без перешкод, але ті, чиї серця сповнені жорстокості чи заздрощів, відчувають невидиму силу, ніби камені замку оживають і штовхають їх назад. Відчуття — це не просто тиск, а холодна й непорушна присутність минулого, що не пробачає.
Місцеві кажуть, що іноді, коли вітер гуляє крізь бійниці й стукіт дощу стукає по дахах, можна почути, як ворота шепочуть між собою: «Сюди не пройдеш… сюди не пройдеш…», і здається, що сам замок оберігає своїх мешканців не мечем, а мовчазною, непохитною пам’яттю каменю.