Волинський ліс починався там, де закінчувалася пам’ять. Люди входили в нього з іменами й поверталися без них, а дехто не повертався взагалі — і тоді ліс тихо переписував їхні життя на мові моху й гнилої кори. Тут навіть світло боялося бути прямим і завжди ламалося об стовбури, немов не хотіло бачити того, що росте в тіні.