Українська хата стоїть у полі так, наче її прив’язала до землі сама пам’ять поколінь. Стіни дерев’яні, але не просто дерево — це деревина, яка пам’ятає дотики рук, що будували хату, запах диму, що колись линув із печі, і тихі розмови ночами, коли світло ліхтаря прослизало крізь вікна. Під стріхою збираються тіні, що ніколи не були людьми, але все одно знають історії родини. Іноді здається, що хата дихає разом із тими, хто в ній живе: коли сміється дитина — хата посміхається разом; коли сумує господар — вона тихо схиляє дах.