Восени волинський ліс прокидається не від світла, а від спогадів. Вони спадають з дерев разом із листям — повільно, немов не хочуть торкатися землі, бо знають: щойно впадуть, стануть частиною історії, яку вже ніхто не зможе переписати. Повітря тут густе й терпке, напоєне запахом вологи, грибів і старих таємниць, що зберігаються між корінням вікових дубів.