У найдавніші часи, коли ще не було ні людей, ні полів, ні навіть звичного неба, існували лише первісні боги і безмежний хаос вод Нуна.
Після того як з’явилися Шу — бог повітря — і Тефнут — богиня вологи, світ почав набувати форми. Але між ними вже зародилася нова історія — історія землі й неба.
Із їхньої єдності народилися двоє дітей: Геб і Нут.
Геб був землею. Коли він лежав у темряві первісного світу, його тіло ставало горами, долинами, родючими полями. Він був тихий, але могутній — усе, що виростало, трималося на ньому.
Нут була небом. Вона простягалася над усім світом, вигинаючись, як зоряна дуга. На її тілі світилися зірки, і вона ковтала сонце ввечері, щоб знову народити його на світанку.
Спочатку Геб і Нут були нерозлучні. Вони лежали в обіймах одне одного, і між землею та небом не було простору. Світ був стиснутий, темний і нерухомий.
Але це не влаштовувало Шу, їхнього батька. Він бачив, що світ не може рости, поки земля і небо злилися в одне.
І тоді Шу встав між ними. Він підняв Нут високо вгору, а Геб залишив унизу. Повітря стало простором між ними, і світ нарешті почав дихати.
Геб залишився землею, по якій ходять люди і боги. Нут стала небом, що щовечора вкриває світ зорями.
Кажуть, що Геб іноді тягнеться до Нут, намагаючись знову торкнутися її, але Шу тримає їх розділеними — бо саме цей простір між ними і є світом, у якому все живе.
І так із розлуки неба і землі народилося життя.