У давньому Єгипті існувала віра, що після смерті душа не зникає, а приходить у Велику залу істини, де її чекає найважливіший момент — зважування серця.
Коли мандрівка підземним світом завершувалася, душу вводили до тронної зали Осіріса Osiris. Там панувала тиша, у якій навіть думки здавалися гучними.
Перед богами душа ставала беззахисною: без багатства, без титулів, без масок життя.
І тоді з’являвся Анубіс Anubis — мовчазний провідник між світами. Він підходив до терезів і обережно клав на одну шальку серце померлого.
На іншу шальку клали перо Маат — символ істини, порядку і справедливості.
І всі завмирали.
Бо саме в цю мить вирішувалося все: ким була ця людина насправді.
Якщо серце було легким — не обтяженим брехнею, жадібністю чи злом — терези залишалися в рівновазі. І тоді душі відкривався шлях до вічного спокійного життя в Полях Іалу.
Але якщо серце було важким, переповненим неправдою і насильством — воно переважало. І тоді з тіні з’являлася пожирачка Амміт — і душа зникала назавжди, ніби її ніколи не існувало.
Кажуть, що Анубіс не карав і не милував. Він лише точно тримав рівновагу терезів, бо це була воля космічного порядку.
І тому стародавні єгиптяни вірили: кожен вчинок людини має вагу, яка після смерті стає її справжнім обличчям.