У старих алеях ще живуть тіні людей, які колись вірили, що світ можна пояснити молитвою, наукою або любов’ю. З роками стало зрозуміло, що кожен із них мав рацію лише наполовину. Другу половину завжди приховувала Феофанія. Вона не любить остаточних відповідей. Тут навіть каміння лежить так, ніби чекає, поки хтось поставить правильне запитання.

Восени парк стає схожим на книгу, сторінки якої перегортає вітер. Листя не опадає — воно повільно повертається до землі, щоб переповісти їй усе, що побачило за літо. Земля слухає уважно, і тому наступної весни дерева знову знають трохи більше, ніж люди.

Тут легко повірити, що час не рухається вперед. Він ходить колами, як старий садівник, який щороку повертається до тих самих клумб, дивується тим самим квітам і щоразу знаходить у них щось нове. Саме тому кожен, хто приходить до Феофанії вдруге, відчуває дивне знайомство: ніби це не він повернувся сюди, а місце давно чекало саме на нього.

І коли надвечір сонце повільно ковзає за дерева, а ставок збирає його золоті уламки, здається, що Київ існує лише для того, аби мати таку схованку від самого себе. Бо кожному великому місту потрібне місце, де пам’ять не змагається з майбутнім, а просто сідає поруч на стару лаву й мовчить.

Можливо, саме тому люди й повертаються сюди знову і знову. Не за краєвидами. Не за тишею. А за тією невловимою миттю, коли світ перестає вимагати пояснень, і навіть найстаріші дерева дивляться на людину так, ніби пам’ятають її ще до народження.