У цьому лісі ніколи не буває цілковитої тиші.
Навіть коли мороз стискає дерева так міцно, що вони перестають скрипіти, навіть коли сніг поглинає кожен людський звук, залишається інше дихання. Його не можна почути одразу. Воно народжується десь за спиною і починає збігатися з ритмом власного серця.
Я прийшов сюди в день, коли небо було білим, як незаписаний аркуш. Ліс зустрів мене безвітрям. Жодна гілка не ворухнулася. Здавалося, дерева завмерли не від морозу, а тому, що прислухалися.
Перші кілометри нічого не відбувалося.
Потім я зрозумів, що вже давно не бачив жодного сліду птаха.
Жодної білки.
Жодної миші.
Навіть власні кроки ставали дедалі тихішими, ніби сніг не приймав моєї ваги.
На узбіччі стежки стояла сосна.
Її кора була подряпана так високо, що жоден ведмідь не зміг би цього зробити. Подряпини складалися в довгі вертикальні лінії, схожі на пальці, якими хтось безкінечно повільно дряпав дерево зверху вниз.
Я не торкнувся їх.
Бо раптом зрозумів, що свіжі смуги ще темніють смолою.
Наче їх залишили сьогодні.
Стежка звузилася.
І тоді я почув кроки.
Вони були легшими за людські, але важчими за лисячі. Не поспішали наздогнати мене. Просто йшли поруч, за деревами.
Коли я зупинявся, вони теж зупинялися.
Коли рушав — рушали знову.
Я різко озирнувся.
Між соснами нікого не було.
Лише стовбури.
І все ж один із них стояв трохи ближче, ніж хвилину тому.
Я продовжив іти.
Через деякий час побачив свої сліди.
Це було неможливо.
Я не повертав назад.
Проте вони вели мені назустріч.
Рівні.
Спокійні.
І закінчувалися просто посеред галявини.
Ніби людина, що їх залишила, зробила останній крок…
…і перестала існувати.
Мороз раптом посилився.
Повітря стало таким холодним, що легені почали боліти.
І тоді я побачив його.
Лося.
Він стояв далеко між деревами.
Надто нерухомо.
Надто довго.
Його очі були чорними, без жодного відблиску, наче дві діри в зимовому небі.
Я кліпнув.
Лось став ближче.
Не зробивши жодного кроку.
Я кліпнув ще раз.
Він знову наблизився.
Так само нерухомо.
Наче не йшов крізь ліс.
Наче сам ліс пересував його до мене.
Я відступив.
Під ногою хруснула гілка.
І в ту ж мить за моєю спиною теж хруснула гілка.
Я був певен, що позаду нікого не було.
Обернувся.
Порожньо.
Коли повернув голову назад, лося вже не існувало.
Зате всі дерева переді мною дивилися в один бік.
На мене.
Я не знаю, як вибрався.
Лише пам’ятаю, що вибіг до дороги вже в сутінках.
Люди запевняли, що мене не було всього дві години.
Але борода в лісника, який допоміг мені знайти машину, встигла посивіти за той час, поки він мене шукав.
Минуло багато років.
Іноді серед ночі я прокидаюся від знайомого відчуття.
Мені здається, що за стіною квартири ростуть сосни.
Що за вікном повільно падає сніг.
І що хтось дуже великий стоїть у темряві, не кліпаючи.
Не для того, щоб увійти.
А щоб переконатися, що я досі пам’ятаю дорогу назад.
Бо є ліси, які не відпускають людей.
Вони лише дозволяють їм тимчасово жити деінде.
