Люди помиляються, коли думають, що взимку ліс засинає.
Він лише заплющує очі.
Я увійшов до Лосиного Острова ще затемна. Небо було кольору старої кістки, а сніг лежав так рівно, ніби за всю зиму на нього не ступала жодна жива істота.
Мене одразу здивувала одна дрібниця.
Не було луни.
Я тупнув ногою.
Сніг прогнувся.
Але звук не повернувся.
Ніби весь ліс був вистелений чимось м’яким, що поглинало не тільки шум, а й саму можливість його існування.
За кількасот метрів я побачив перші сліди.
Людські.
Вони виходили зі стежки й губилися між соснами.
Я пішов за ними.
Через хвилину зрозумів, що вони дивні.
Права нога залишала відбиток лівого черевика.
Ліва — правого.
Наче людина йшла, переставивши ноги місцями.
Я засміявся.
Сміх теж не повернувся.
Ліс його не прийняв.
Сліди привели мене на маленьку галявину.
Посеред неї стояла стара лавка.
На ній лежала шапка.
Усередині шапки вже встиг намерзнути лід.
Я торкнувся її.
Вона була теплою.
Не просто теплою.
Такою теплою, як людська голова.
Я відсмикнув руку.
Тоді почув тихе хрускотіння.
Не позаду.
Не попереду.
Звідусіль одразу.
Сосни почали дуже повільно повертатися.
Без вітру.
Без тріску.
Їхні стовбури розверталися навколо власної осі так тихо, що це скидалося на рух стрілок величезного годинника.
І всі дерева поверталися до мене.
Я не міг поворухнутися.
Тому що зрозумів ще одну річ.
У лісі більше не було стежки.
Її не замело.
Її ніколи не існувало.
Я озирнувся.
Позаду стояли дерева.
Попереду — дерева.
Навіть мої власні сліди зникли.
Сніг був гладенький.
Наче я сюди не приходив.
Мені стало холодно.
Не від морозу.
Від думки, що, можливо, я вже давно не людина, яка зайшла до цього лісу.
Тоді я побачив їх.
Між соснами стояли люди.
Десятки.
Мовчазні.
У зимовому одязі різних десятиліть.
Хтось у ватнику.
Хтось у сучасній куртці.
Хтось у пальті, якого вже давно ніхто не носить.
Вони дивилися не на мене.
Вони дивилися мені за спину.
Повільно.
Дуже повільно.
Я озирнувся.
І побачив себе.
Відстань була метрів двадцять.
Я стояв між деревами й дивився просто на мене.
Без жодного виразу.
Потім той, інший, підняв руку.
Не щоб привітатися.
Він торкнувся свого обличчя.
І почав його знімати.
Так само легко, як людина знімає мокрий рушник.
Під шкірою не було ні м’язів, ні кісток.
Лише темрява.
Глибока, густа, така чорна, що навіть сніг поруч із нею здавався сірим.
Темрява ворухнулася.
І я почув голос.
Не словами.
Голос був старший за мову.
Він повідомив мені щось, що я зрозумів одразу, але забув тієї ж миті, коли серце знову вдарило в груди.
Саме це, мабуть, і врятувало мене.
Бо ті, хто запам’ятовує сказане в цьому лісі, більше ніколи не повертаються.
Коли мене знайшли рятувальники, я сидів на поваленій сосні.
Навколо були лише мої сліди.
Їх було багато.
Занадто багато.
Експерт сказав, що я ходив колами.
П’ять діб.
Я не сперечався.
Лише не став розповідати головного.
Сліди були свіжими.
Усі.
Навіть ті, які починалися за чотири дні до того, як я прийшов до лісу.
Відтоді щоночі я прокидаюся від дивного відчуття.
Наче під ліжком лежить сніг.
Іноді, не запалюючи світла, я простягаю руку до підлоги.
Вона завжди суха.
Але щоранку на долоні знаходжу кілька соснових голок.
Зовсім свіжих.
Наче цієї ночі хтось дуже терпляче чекав, поки я знову засну.
І знав, що одного разу я прокинуся вже не у своїй квартирі, а серед білого безмовного лісу, де дерева не ростуть.
Вони сходяться.
