Є спогади, які не старіють. Вони не тьмяніють, як фотографії, не стираються, як сліди на піску. Вони живуть десь поруч із серцем, і достатньо лише випадкового запаху теплого заліза чи вечірнього туману, щоб вони знову розгорнулися перед очима.
То була пізня весна або вже початок літа. Поїзд ішов із Одеси на Миколаїв, ніби поспішав наздогнати ніч, що повільно піднімалася з ярів. Повітря було тепле, і я стояв у коридорі біля відчиненого вікна. Вітер вривався у вагон, приносячи запах дикої трави, молодого листя і вологої землі. За вікном миготіли посадки, балки, зарослі чагарником, де вже осідав сизий туман. Здавалося, сама земля починала забувати про день.
А потім сталося те, що триває й досі.
З темряви поза вікном раптом виник будинок.
Він стояв зовсім близько до колії — невеликий цегляний будиночок, мабуть, колишнє житло обхідника, людини, яка все життя стежила за тим, щоб чужі потяги безпечно проходили повз її самотність. Його сад саме цвів так рясно, ніби дерева вирішили цього року перевершити самих себе. Білі й рожеві крони світилися в сутінках власним світлом, наче небо на мить опустилося на землю.
Двері будинку були відчинені.
Перед входом стояла труна, оббита червоною матерією.
У ній лежав померлий.
І більше нікого.
Ні родичів, ні сусідів, ні тих, хто зазвичай приходить до людського горя, щоб розділити його хоча б мовчанням.
Лише розквітлий сад, відчинені двері, вечір і людина, яка вже не належала цьому світові.
Поїзд промчав повз за одну мить. Можливо, вся ця картина тривала не більше кількох секунд. Але деякі секунди мають дивну властивість — вони стають довшими за роки. Може, саме тому я й запам’ятав це назавжди. Бо деякі речі входять у душу не через розум, а через випадкову щілину між двома ударами серця.
Мені часто здається, що життя й смерть не протистоять одне одному. Вони живуть через паркан, як двоє мовчазних сусідів. Весна не питає смерті дозволу розквітнути, а смерть не чекає, поки обсиплеться останній цвіт.
Я не знав, хто лежав у тій труні. Не знав його імені, не знав, чи були в нього діти, чи чекав хтось на нього десь далеко, чи любив він цей сад, чи сам посадив ті дерева. Я не знав нічого. Але мені здалося, що в ту мить я побачив не смерть однієї людини.
Я побачив самотність людини.
Ми все життя кудись поспішаємо. Вчимося, працюємо, будуємо, доводимо, чогось прагнемо. Нам здається, що попереду ще багато часу, що колись потім ми зупинимося, озирнемося і зрозуміємо, навіщо все це було.
А потім настає день, коли дорога закінчується.
І виявляється, що остання кімната, до якої ми приходимо, завжди має тільки одного мешканця.
Можливо, в цьому і є найбільша таємниця людського життя: ми народжуємося серед людей, живемо серед людей, шукаємо людей, без них не можемо бути щасливими — але останній крок кожен робить сам.
Той будинок біля колії залишився в моїй пам’яті назавжди. Я не знаю, чи існує він зараз. Можливо, його вже немає, можливо, сад здичавів, а потяги проходять там, не помічаючи нічого.
Але для мене він залишився.
Маленький цегляний будинок. Відчинені двері. Червона труна серед квітучого саду.
Іноді я думаю, що все наше життя схоже на той потяг.
Ми мчимо вперед, дивимося у вікна, бачимо безліч картин, але лише деякі з них залишаються з нами назавжди. Ми не знаємо, чому саме вони. Можливо, тому що в них прихована правда, яку неможливо пояснити.
Тиха правда, яку я побачив тоді з вікна вагона: людина все життя біжить до чогось, а в кінці дороги зустрічається із собою.
Мабуть, тому той вечір так і не забувся. Бо на кілька секунд, поки поїзд пролітав повз чужу смерть, мені відкрилася не смерть.
Мені відкрилася самотність.
Марко Марсельський, 2026
P.S. Це історія не вигадана, тут немає жодної фантазії чи перебільшення. Все це справді трапилось років 20 тому по дорозі з Одеси до Миколаєва теплим травневим чи червневим вечором.