Ерзянська легенда
Колись Орда прийшла на наші землі тоді, коли держава булгар уже майже перестала існувати. Ми відступили в ліси. Не перемогли. Не здалися. Просто зникли.
Ліси стали державою.
Там ми жили роками, поки Орда не пішла далі на захід. Потім повернулася.
І тоді стало зрозуміло: далі так не можна.
Відбулася остання народна молитва — державне Раскень Озкс. Кажуть, на березі річки Алатир, Ратора ерзянською, біля Інерке — Великого озера.
Насправді воно зовсім не велике.
Але для нас — Велике.
На тому молінні рада старійшин Атянізим ухвалила рішення, якого не ухвалюють держави, що збираються жити.
Державу розпустити.
Піти в підпілля разом із нею.
І було сказано: не можна одружуватися з представниками інших народів.
Не тому, що ми боялися чужих.
А тому, що боялися перестати бути собою.
Тоді інязор Пургаз сказав те, що стало нашою молитвою на наступні століття:
«Збережемо народ — повернемо землю».
Його запитали:
— Скільки чекати?
І тоді він назвав цифри.
700 років нас намагатимуться перетворити на інших людей.
Ще 70 років нас намагатимуться знищити.
7 років ми збиратимемо сили.
А потім Орда впаде.
Що минуть століття.
Що зміняться прапори, герби, назви.
Що зміниться навіть мова тих, хто прийде по нашу землю.
Але не зміниться головне.
Орда залишиться Ордою.
Ми довго не знали, коли саме відбулося те моління.
1242 рік?
Можливо.
А потім, кілька років тому, один старий ерзянин згадав дату.
Рік, коли на Володимирський престол сів князь Андрій.
Брат Ярослава.
Брат Олександра Ярославовича, якого пізніше назвуть Невським.
Невський пішов до Орди.
Андрій дивився на Захід.
Його дружина була дочкою Данила Галицького.
І раптом стара легенда отримала дату.
1249.
777 років.
Ще майорять прапори.
Ще вони думають, що Орда перемогла.
Але за ерзянською легендою вона вже закінчується.
Бо сьогодні — останній відлік.
І десь біля Інерке, Великого озера, старий вітер досі пам’ятає слова Пургаза.
Збережемо народ — повернемо землю.
Орда ще стоїть.
Але легенди не кажуть, що вона стоятиме завтра.