На Аю-Дазі колись стояв замок.
Високий.
Міцний.
Такий, що його було видно здалеку — над лісом, над морем, над усіма дорогами.
Жили в ньому два брати-близнюки — Петро і Георгій.
Вони були схожі один на одного настільки, що навіть слуги іноді плутали їх.
Разом народилися.
Разом виросли.
Разом ходили на війну.
Разом поверталися.
І здавалося, що немає у світі сили, здатної їх розлучити.
Був у них старий слуга Німфоліс.
Старий знав більше, ніж говорив.
Одного разу він приніс братам дві перламутрові скриньки.
В одній лежав кістяний жезл.
У другій — два срібні крила.
— Це не іграшки, — сказав Німфоліс. — Вони можуть відкрити вам світ. Але запам’ятайте одне: знання не можна використовувати заради жадібності.
Брати пообіцяли.
І спочатку дотримувалися слова.
За допомогою дарів вони літали над горами, спускалися до морських глибин, бачили те, чого не бачили інші люди.
Світ був великий.
І їм хотілося знати про нього все.
А потім вони почули про двох сестер.
Теж близнючок.
Теж красунь.
І тут брати вперше захотіли не пізнати світ.
А володіти ним.
Вони привезли сестер до замку силою.
Замкнули.
І вирішили, що з часом красуні їх полюблять.
Але любов не народжується там, де є замок.
Не росте за ґратами.
Не з’являється від наказу.
У душах сестер залишилася тільки ненависть.
Тоді брати вирішили купити те, чого не можна купити.
Дружбу.
Довіру.
Любов.
— Ми використаємо дари Німфоліса, — сказав Георгій. — Він зрозуміє.
Вони прив’язали срібні крила до коня.
Сіли всі четверо.
І кінь піднявся в небо.
Вони вже летіли над морем, коли пролунав голос:
— Назад!
Німфоліс.
Георгій зблід.
Повернув коня.
А сестри засміялися.
— Злякався?
Іноді одне насмішливе слово сильніше за наказ.
Наступного дня Петро взяв жезл.
Підняв його над морем.
Вода розступилася.
Перед ними відкрився шлях по морському дну.
Риба тікала вбік.
Між камінням блищало золото.
Внизу лежав цілий світ, який ніхто з людей не бачив.
Але Петро дивився не на нього.
Він хотів довести сестрам, що може все.
І знову почув голос Німфоліса:
— Петре, ти прийшов сюди з нечистим задумом. Повернися.
Петро не відповів.
Лише сильніше вдарив коней.
Тоді море розгнівалось.
Із глибини піднявся його цар.
У руці — тризуб.
Один удар.
Брати впали.
Другий удар.
Впали сестри.
Четверо лежали на морському дні.
Море забрало їх.
Але не залишило собі.
Тіла піднялися з глибини.
І перетворилися на камінь.
Дві скелі.
Близнюки.
Стоять одна біля одної.
Наче досі дивляться одна на одну через воду.
Їх назвали Адаларами.
І тепер вони мовчать.
Їм уже не потрібні крила.
Не потрібен жезл.
Не потрібна влада.
Бо море навчило їх тому, чого вони не зрозуміли за життя:
людську душу не можна взяти силою.
Її можна тільки отримати.
Якщо вона сама захоче віддатися.
А якщо ні —
навіть море не допоможе.
Воно просто перетворить тебе на камінь.
