Аю-Даг лежить над морем, наче величезний звір, що припав до води.
Він не спить.
Він чекає.
Мільйони років тому під землею ворушився вогонь. Магма піднялася з глибин, але не змогла прорватися назовні й застигла величезним кам’яним куполом. Час зняв із нього все зайве — і залишив те, що ми тепер називаємо горою.
Але люди дивилися на Аю-Даг і бачили не геологію.
Вони бачили ведмедя.
Старого. Самотнього. Такого, що схилився до моря і п’є з нього вже тисячі років.
І ось що про нього розповідають.
Колись на березі моря жило стадо величезних ведмедів. Їхнім вожаком був старий звір.
Він був сильний настільки, що інші ведмеді боялися навіть дивитися йому в очі.
Одного разу після далекого походу вони повернулися до берега й побачили уламки корабля.
Серед уламків лежала маленька дівчинка.
Вожак розгорнув згорток.
Дівчинка дивилася на нього й не плакала.
Можливо, тому він і не з’їв її.
А може, тому, що навіть у найстрашнішого звіра іноді є місце для милосердя.
Дівчинка залишилася серед ведмедів.
Росла.
Росла.
І одного дня ведмеді побачили перед собою вже не дитину, а прекрасну дівчину.
Вона знала мову лісу, знала море, знала пісні, яких ніхто більше не пам’ятав.
А потім море принесло їй юнака.
Буря розбила його човен і викинула хлопця на берег.
Дівчина знайшла його.
Вона носила йому воду.
Приносила їжу.
Сиділа поруч, поки він одужував.
А він розповідав їй про людей.
Про міста.
Про будинки.
Про світ, який вона ніколи не бачила.
Вона слухала.
І одного разу зрозуміла, що більше не хоче слухати.
Вона хоче йти з ним.
Вони зробили човен.
Поставили щоглу.
Пошили вітрило.
І море відкрило перед ними дорогу.
Вони вже відпливали.
Коли повернувся старий ведмідь.
Дівчини не було.
Він підійшов до берега.
Подивився на море.
Побачив маленький човен.
І заревів.
Так заревів, що здригнулися скелі.
А потім припав до води.
І почав пити море.
Ведмеді кинулися за ним.
Море відступало.
Хвилі втягувалися в пащу старого звіра.
Човен почало тягнути назад.
Ще трохи — і він повернув би дівчину.
Але вона заспівала.
Не для ведмедів.
Для моря.
Для неба.
Для того, кого кохала.
І ведмеді підняли голови.
Заслухалися.
Усі — крім старого.
Він продовжував пити.
Тоді дівчина заспівала сильніше.
І в її голосі було стільки любові, що навіть звір не зміг перемогти її.
Він перестав пити.
Але не пішов.
Ліг на березі.
І дивився вслід човну.
Дивився, поки той не став крапкою.
Поки крапка не зникла.
Поки море не стало порожнім.
А потім старий ведмідь скам’янів.
Його спина піднялася над берегом.
Боки стали урвищами.
Лапи — кам’яними виступами.
Шерсть проросла лісом.
Голова застигла над морем.
Так народилася гора.
Аю-Даг.
Ведмідь-гора.
Кажуть, він лежить там досі.
Не тому, що хоче пити.
І навіть не тому, що чекає повернення дівчини.
Він просто дивиться туди, де колись зник її човен.
Бо деяке кохання не вміє відпускати.
Навіть коли тіло стає каменем.
Навіть коли море забирає людину.
Навіть коли проходять тисячі років.
Аю-Даг досі припав до моря.
І якщо дивитися на нього ввечері, коли сонце гасне за водою, здається, що старий ведмідь просто завмер.
Ні.
Він слухає.
Раптом дівчина знову заспіває.