Ялта почалася не з міста.
Не з набережної.
Не з палаців, готелів і виноградників.
Вона почалася з туману.
Давно, коли Чорне море ще називали Понтом Аксинським — морем негостинним, — із Константинополя вийшли кораблі.
Люди шукали землю.
Теплу.
Родючу.
Таку, де можна було б почати життя спочатку.
Але море не любить чужих мрій.
Спочатку прийшла буря.
Вона ламала щогли, рвала вітрила, кидала кораблі з хвилі на хвилю.
А коли втомилася — залишила після себе туман.
Густий.
Білий.
Безкрайній.
Моряки більше не бачили ні неба, ні сонця.
Не знали, куди пливуть.
Не знали, де берег.
Не знали навіть, чи існує він.
Минув день.
Другий.
Третій.
На кораблях закінчувалася вода.
Потім їжа.
Люди перестали говорити.
Весла лежали без руху.
Море навколо було всюди.
І ніде не було землі.
Хтось молився.
Хтось плакав.
А хтось уже просто чекав смерті.
Бо найстрашніше море — не те, де високі хвилі.
Найстрашніше — те, де ти перестаєш бачити, куди плисти.
І тоді вранці подув вітер.
Зовсім слабкий.
Ледь-ледь.
Він торкнувся туману.
Туман ворухнувся.
Наче жива істота, яка не хотіла відпускати кораблі.
А потім розступився.
Спочатку показалося сонце.
Потім — небо.
А потім попереду виникла земля.
Гори.
Зелені схили.
Фіолетові тіні.
Море, що вже не здавалося безкрайнім.
І хтось на носі корабля закричав:
— Ялос! Ялос! Берег!
І люди ожили.
Ті, хто хвилину тому чекав смерті, раптом почали гребти.
Весла забили воду.
Хтось сміявся.
Хтось плакав.
Хтось цілував палубу.
Бо іноді людині достатньо побачити берег, щоб знову захотіти жити.
Вони висадилися на Тавриді.
Тут пахло травами.
Виноградом.
Морем.
Трояндами.
Тут не було тієї зими, якої вони боялися.
І не було туману, який мало не забрав у них життя.
Вони залишилися.
Поставили перші будинки.
Запалили перші вогнища.
Почали жити поруч із людьми, які вже знали цю землю.
А своєму новому дому дали ім’я.
Ялос.
Берег.
Місце, яке вони побачили саме тоді, коли вже перестали вірити, що земля взагалі існує.
Минали століття.
Змінювалися народи.
Змінювалися правителі.
Зникали держави.
На місці старих будинків з’являлися нові.
Ялос став Ялітою.
Потім Джалітою.
Потім Ялтою.
Але назва зберегла найважливіше.
Берег.
Бо, можливо, Ялта — це не просто місто біля моря.
Можливо, це слово для місця, куди людина приходить після довгого блукання.
Після бурі.
Після темряви.
Після туману.
Туди, де нарешті можна сказати:
— Ось вона. Земля.
І почати все спочатку.