Гора Опук не завжди була горою.
Колись тут жили люди, які не знали, навіщо сильному пригнічувати слабкого.
Вони не будували тюрем. Не ставили статуй самим собі. Не змушували сусіда ставати навколішки.
А потім море принесло двох жінок.
Їхній корабель розбився під час бурі. Від нього лишилися уламки, від моря — піна, а від усіх пасажирів урятувалися тільки вони.
Старшу звали О.
Молодшу — Пука.
Люди дали їм дім, їжу, одяг, по вівці кожній.
Вони врятували чужинок.
І саме тут усе почалося.
Бо зло рідко приходить із криком.
Іноді воно приходить мокрим після кораблетрощі, тремтить від холоду й каже:
— Дякую.
Спочатку О і Пука просто жили серед людей.
Потім почали радити.
Потім — наказувати.
Потім пояснили, що одні люди народжені керувати, а інші — слухатися.
І найстрашніше було навіть не те, що чужинки стали царицями.
Найстрашніше — вони знайшли тих, кому сподобалося бути їхніми слугами.
Учора люди жили разом.
Сьогодні одні вже стояли над іншими.
З’явилися жадібність, страх, заздрість.
З’явилися трони.
Потім — кам’яні статуї.
Потім — поклони.
А потім О і Пука захотіли крові.
Молодик.
Площа.
Народ стоїть мовчки.
Цариці сидять на тронах у строкатих мантіях, із коронами на головах.
І раптом О питає:
— Хто пожертвує собою заради наших великих справ?
Ніхто не відповів.
Тоді вони вирішили кинути жереб.
Між старими й молодими.
Між тими, хто ще жив, і тими, кого вже можна було принести в жертву.
І саме тоді прийшов старець.
Не воїн.
Не цар.
Не пророк із армією.
Просто людина з торбою через плече.
Він подивився на двох цариць і сказав:
— Ви прийшли сюди голодними. Ці люди нагодували вас. Ви прийшли без дому. Вони дали вам дім. А ви віддячили їм страхом.
О засміялася.
— Що це за комар дзижчить біля наших ніг?
Старець підняв голову.
— Зараз дізнаєшся.
І щось змінилося в повітрі.
Бо іноді для падіння великої влади потрібна не армія.
Потрібне лише слово, сказане вголос.
Старець підняв руки до неба.
Земля здригнулася.
Трони почали рости.
Не вгору.
Вниз.
У камінь.
Ноги цариць приросли до землі.
Руки стали крилами.
Строкаті мантії вкрилися пір’ям.
Корони перетворилися на чубчики.
І дві жінки, які хотіли бути богами, стали птахами.
Одуди.
Вони сіли на кам’яній вершині й почали кричати:
— О-пук! О-пук!
Так народилася гора.
Але люди запам’ятали інше.
Не те, що дві цариці стали птахами.
А те, як легко добро впустило зло до свого дому.
Бо чужинець не завжди приходить із мечем.
Іноді він приходить із проханням про допомогу.
Іноді ти сам відчиняєш йому двері.
А потім одного ранку прокидаєшся — і бачиш, що в твоєму домі вже стоїть трон.
Поруч із берегом, там, де колись затонув корабель, із моря піднялися дві скелі.
Вони схожі на кораблі.
Наче досі пливуть сюди.
Наче ще не закінчилася та буря.
Наче море досі попереджає:
дивіться, кого впускаєте на свій берег.
А на горі Опук і досі кричать одуди.
О-пук.
О-пук.
Два голоси двох колишніх цариць.
Вони сотні років кличуть одна одну.
Але ніхто їм уже не відповідає.