Деліклі-Кая мовчала.
Три сірі скелі стояли над Козською долиною, наче три старі жінки, які давно знають правду, але не хочуть її говорити.
Середня мала дірку.
Наскрізну.
Крізь неї проходив вітер, а разом із ним — голоси тих, кого давно не було.
Колись люди думали, що в горі живуть духи.
Троє.
Вони співали свої пісні, і людям здавалося, що співає сама скеля.
Якщо гора гуділа — чекали дощу.
Якщо стогнала — бурі.
Духи попереджали людей.
Бо любили їх.
А люди любили одне одного.
Принаймні так було колись.
Козські татари збиралися вечорами біля кав’ярні, курили, слухали старого Муслядина і згадували часи, коли вода була водою, черешні — черешнями, а люди не проходили повз чужого голоду.
— Раніше було краще.
Це речення старі люди люблять більше за молитви.
Бо в ньому немає надії.
Тільки пам’ять.
І одного літнього вечора Муслядин розповів про Феррах-ханим.
Про три духи, які одного дня залишили скелі.
Вони стали жебраками.
Сліпим.
Кульгавим.
Горбатим.
І прийшли до трьох дівчат, які шили собі придане.
Дівчата могли пройти повз.
Могли сказати, що самі бідні.
Могли залишити їжу для себе.
Але не залишили.
Розв’язали вузлики.
Виклали тараню, часник, коржі.
— Їжте.
Їжа не закінчувалася.
Але дівчата цього не боялися.
Вони віддали жебракам навіть свої жовті сари-армуди.
Бо коли серце не порожнє, людина не рахує, скільки залишилося для неї.
Тоді жебраки запитали:
— Чого бажаєте?
Перша захотіла швидше дошити придане.
Друга — щоб бабуся перестала бурчати.
Третя довго мовчала.
— Ну, а ти?
Феррах-ханим подивилася на гори.
— Я хочу воду.
Не золото.
Не красу.
Не багатого чоловіка.
Не довге життя.
Воду.
Щоб утомлений мандрівник міг напитися.
Щоб селяни могли освіжитися в спеку.
Щоб вода бігла до села і люди славили милість Аллаха.
— А для себе?
— Мені нічого не треба.
Тоді сліпий розплющив очі.
І в них відбилося небо.
Він запитав її ім’я.
— Феррах-ханим.
— Тебе пам’ятатимуть.
Потім він повернувся до Деліклі-Кая.
Підняв посох.
І вдарив ним по горі.
Гора тріснула.
Не тихо.
З громом.
Каміння полетіло вниз, небо потемніло, вітер закрутив пил.
А коли хмара розійшлася, в середній скелі вже була щілина.
Наскрізна.
І з гори побігла вода.
Холодна.
Чиста.
Жива.
Перші краплі добігли до ніг Феррах-ханим.
А жебраків уже не було.
Залишилася тільки вода.
І людина, яка побажала її не для себе.
Можливо, саме тому вода пам’ятала її довше за людей.
Коли Феррах-ханим померла, народ обгородив її могилу кам’яною стіною.
На камені написали:
Не прив’язуйся до світу. Він не вічний.
А потім минуло багато років.
Стіна зруйнувалася.
Напис майже стерся.
Люди стали іншими.
І вода почала зникати.
Муслядин казав, що колись її було багато.
Були джерела.
Були струмки.
Були бджоли.
Були буйволи.
І були люди, які залишалися вдома, щоб нагодувати мандрівника, поки всі інші працювали в садах.
Тепер залишилися спогади.
І Деліклі-Кая.
Щовечора біля кав’ярні старі слухали, як гора шумить.
— Може, дощ буде.
— Потрібен дощ.
— Потрібна вода.
А молодий учитель якось усміхнувся:
— Знову Феррах-ханим потрібна.
Старі подивилися на нього суворо.
Бо для них це не була казка.
Вони знали страшнішу річ.
Коли була Феррах-ханим — води вистачало.
А коли люди стали гіршими — вода почала відступати.
Наче Бог не забрав її.
Наче вона сама втомилася залишатися там, де її більше не цінують.
І тепер Деліклі-Кая стоїть над долиною.
Через її отвір проходить вітер.
Іноді він гуде.
Іноді стогне.
Іноді звучить майже як людський голос.
Може, це духи повернулися.
Може, просто гора говорить.
А може, вона питає:
Де ви поділи Феррах-ханим?
Ніхто не відповідає.
Бо відповіді немає.
Є тільки сухі русла.
Порожні джерела.
Сірі скелі.
І старі люди, які щовечора повторюють:
— Раніше було краще.
А Деліклі-Кая слухає.
Вона ще пам’ятає воду.
Ще пам’ятає дівчину, яка не попросила нічого для себе.
Ще пам’ятає, як її розколов посох.
І, можливо, саме тому іноді перед дощем у ній починає гудіти вітер.
Наче хтось ізсередини стукає.
Наче чекає.
Наче нагадує:
вода повертається туди, де її люблять.
А якщо люди стануть зовсім поганими —
замовкне й гора.
І тоді не буде навіть казки.
Тільки камінь.
Сухий.
Наскрізний.
Порожній.
Як серце людини, яка забула, для чого їй була дана вода.