Ечкідаг стояв над долиною, наче застиглий звір.
Три вершини дивилися одна на одну через кам’яні провалля, а між ними чорніла щілина, яку татари називали Хулах-Ієрни — Вухом землі.
Казали, що вона не має дна.
Що камінь, кинутий туди, летить так довго, що людина встигає забути, навіщо його кидала.
Старі говорили: земля слухає.
Слухає сварки.
Слухає молитви.
Слухає постріли.
І найстрашніше — вона нічого не забуває.
Алі був найкращим мисливцем Отузької долини.
Він стріляв так, що птах падав із неба раніше, ніж люди встигали почути постріл.
Але мав він одну слабкість.
Урміє.
Молода вдова знала про це.
Одного разу вона попросила:
— Принеси мені караджа.
— Зараз не можна, — відповів Алі. — У кіз козенята.
— Не принесеш ти — принесе інший.
І цих кількох слів вистачило.
Бо іноді людину губить не ненависть.
Любов.
А точніше — любов, яка змушує зрадити самого себе.
На світанку Алі піднявся на Ечкідаг.
Він ішов знайомою стежкою, але того ранку гора була іншою.
Біля Вуха землі його зустрів старець.
Біла борода спадала просто в чорний провал.
— Чого прийшов, Алі?
— Полювати.
Старий подивився на нього.
— Все одно нікого не вб’єш.
А потім зник.
Просто зник.
Ні кроків.
Ні голосу.
Лише камінь покотився вниз.
Алі слухав.
Довго.
Так довго, що перестав чекати удару.
Тоді він побачив козу.
Вона стояла на схилі.
Спокійна.
Насторожена.
Алі підняв карабін.
І раптом біля кози з’явилася жінка.
Його сестра.
Він опустив зброю.
Протер очі.
Нікого.
Знову прицілився.
Тепер там стояла його мати.
Така, якою він пам’ятав її в дитинстві.
Молода.
Жива.
Вона дивилася на нього й мовчала.
— Анале…
Руки Алі затремтіли.
Мати зникла.
Коза залишилася.
Тоді він прицілився втретє.
І побачив маленьку дівчинку.
Дитину Урміє.
Вона стояла біля кози.
Коза годувала її.
Алі зрозумів.
Він цілився не в тварину.
Він цілився у власну совість.
Палець уже лежав на спусковому гачку.
Ще мить.
І стрілка смерті пішла б у серце.
Але Алі побачив обличчя дівчинки.
Таке саме, яке колись пестила Урміє.
Таке саме, яке він сам любив.
Карабін випав із рук.
Алі впав на землю.
І більше в селі його не бачили.
Одні казали — загинув.
Інші — провалився у Вухо землі.
Треті шепотіли, що гора забрала його до себе.
Минали роки.
Урміє постаріла.
Її дитина виросла.
Народжувалися нові діти.
Вмирали старі.
Ім’я Алі поступово перетворилося на легенду.
А потім одного дня до села повернувся хаджі Асан.
Старий, як сама пам’ять.
Він розповів, що бачив Алі.
Не в Криму.
У Стамбулі.
У монастирі дервішів.
Там били барабани.
Грали флейти.
Монахи кружляли в молитві, поки світ навколо них переставав існувати.
І серед них був один старець.
Він крутився швидше за всіх.
Так, ніби хотів пробити своїм тілом межу між землею і небом.
Так, ніби все життя тікав.
Від гори.
Від рушниці.
Від Урміє.
Від тієї миті, коли мало не вбив дитину.
Асан упізнав його.
— Алі!
Старець на мить зупинився.
Подивився.
І впізнав.
А потім знову закружляв.
Швидше.
Ще швидше.
Наче молитва могла заглушити голос землі.
Але земля не мовчала.
Бо далеко в Криму, серед скель Ечкідага, досі чорніло Вухо землі.
І якщо кинути туди камінь, він падатиме дуже довго.
Кажуть, що внизу його досі слухає Алі.
Бо земля пам’ятає тих, хто стріляв.
Але ще краще вона пам’ятає тих, хто в останню мить не натиснув на спуск.