Степ хотів пити.
Він не просив дощу. Не просив милості.
Він просто тріскався.
Навесні тут усе було інакше.
Зелені яри.
Птахи.
Волога земля.
Сонце, яке ще не вміло вбивати.
А потім приходило літо.
Сонце піднімалося вище.
Суховій проходив степом і виносив із землі останню краплю.
Жовтіли трави.
Замовкали птахи.
Люди дивилися на море й не могли напитися.
Бо море було поруч.
А вода — далеко.
Три чабани жили серед цього степу.
Старий батько і два сини.
Коли вода скінчилася, вони сиділи мовчки.
Наче три кам’яні баби, залишені посеред пустелі.
— Не може бути, щоб під землею не було води, — сказав старий.
Сини засміялися.
— Якби була, сама вийшла б.
Старий подивився на них.
— Не все виходить саме.
І взяв лопату.
Першу криницю вони копали сім днів.
Нічого.
Тільки суха земля.
Друга.
Нічого.
Третя.
Нічого.
Четверта.
П’ята.
Шоста.
Сьома.
Криниці росли в степу, наче сім відкритих могил.
А вода не приходила.
Сини вже не вірили.
Батько ще копав.
Бо іноді віра — це не молитва.
Це лопата.
День за днем старий опускався все глибше під землю.
Земля сипалася на плечі.
Руки вкривалися тріщинами.
Губи пересихали.
Але він казав:
— Вода є.
Він чув її.
Не вухами.
Десь глибоко під сухою землею.
Там, де ще залишалося життя.
Останньої ночі старий залишився в сьомій криниці.
Сили скінчилися.
Він поклав кулак під голову й заснув.
І побачив воду.
Вона наповнювала сім криниць.
Виходила зі степу.
Розбігалася струмками.
Птахи поверталися.
Трава зеленіла.
Сини сміялися й обливались водою.
— А мав рацію наш батько!
Старий усміхнувся уві сні.
Потім прокинувся.
Помацав землю.
Вона була мокра.
Вода.
Близько.
Він зрозумів це одразу.
І вперше за багато днів дозволив собі не працювати.
Заснув.
Вранці сини прийшли до криниці.
Опустили відро.
Воно не вдарилося об дно.
Плюх.
Хлопці завмерли.
Подивилися вниз.
І побачили не землю.
Небо.
Блакитне.
Чисте.
І власні обличчя у воді.
— Вода!
Закричали вони.
Побігли до другої криниці.
Вода.
До третьої.
Вода.
До четвертої.
Вода.
Сьома криниця теж була повна.
Степ оживав на очах.
Вітер став прохолодним.
Небо — синішим.
Сонце — добрішим.
А потім брати згадали про батька.
Його не було.
Вони кликали.
Шукали.
Ходили степом.
Даремно.
Старий зник.
Залишилася тільки вода.
Люди кажуть, що він став джерелом.
Не знайшов воду.
Сам став нею.
Може, так і було.
Бо вода не виникає з нічого.
Хтось завжди платить за неї.
Краплею.
Працею.
Життям.
Іноді — старим чабаном, який сім разів копає землю, поки молоді сім разів кажуть:
— Тут нічого немає.
А вода мовчить.
Вона завжди мовчить.
Поки її не знайдуть.
Сьогодні там росте ліс.
Там, де колись був сухий степ.
Дерева стоять над землею, під якою колись лежав старий чабан.
Їхнє коріння п’є ту саму воду.
Можливо, саме тому вони ростуть.
Можливо, кожне дерево там знає його ім’я.
А сім криниць давно перестали бути просто криницями.
Це сім отворів у пам’яті.
Сім місць, де люди одного разу не здалися.
Сім доказів того, що під найсухішою землею іноді ховається вода.
Треба тільки копати.
Глибше.
Ще глибше.
Поки не почуєш.
Як під землею
хтось дихає.