Курбан-Кая стояла над долиною.
Вона не дивилася на село. Вона відвернулася від нього — до лісу, до старих стежок, до тиші, в якій дерева пам’ятають більше за людей.
На сході сонця на її сірому боці з’являлася людина.
Величезна.
Однією рукою вона трималася за вершину, другою впиралася в розколину. Все її тіло було притиснуте до каменю, наче вона ще намагалася не впасти.
Але вона вже впала.
Дуже давно.
Просто камінь цього не знав.
Або знав.
І саме тому мовчав.
Кажуть, то був чабан Усеїн.
Він знав кожну стежку в горах, кожну галявину, кожне джерело. Знав, де вранці трава ще мокра від роси, а де вовки переходять хребет.
Він знав гори.
Але не знав людського серця.
Муслядин, багатий господар, так цінував Усеїна, що пообіцяв віддати йому свою єдину дочку Емне.
Та Емне вже належала іншому.
Молодому Рефеджану.
Арик-Рефеджану — Тонкому, як називали його в селі за вузький стан.
Усеїн дізнався.
І через тиждень Рефеджан упав зі скелі.
Каміння не ставить запитань.
Воно просто летить униз.
Рефеджан розбився.
Усеїн — усміхнувся.
— Кожному своя доля.
Настав Курбан-байрам.
Усеїн приніс господареві барана. Зарізав його. Обмив руки в крові.
І знову усміхнувся.
Бо кров на руках іноді здається людині не злочином, а доказом власної правоти.
— Хто сам упаде, той не плаче.
Муслядину сподобалося це мудре слово.
Він навіть підморгнув чабанові.
А потім у дворі пройшла Емне.
І тоді Усеїн вирішив, що доля ще не закінчила свою роботу.
Він послав до дівчини стару жінку.
Та принесла звістку:
— Залізеш на ту скелю, де розбився Рефеджан, — піде за тебе.
Усеїн подивився на гору.
Ніхто туди не підіймався.
Ніхто не повертався.
— Я залізу.
Його назвали хвальком.
І тоді він поклявся.
— Якщо не залізу, нехай сам стану скелею.
Гори не люблять таких клятв.
Особливо тих, які людина дає не Богові, а власній гордості.
Увечері Усеїн почав підійматися.
Вище.
Ще вище.
Камінь дряпав руки. Ноги ковзали. Пил сипався вниз.
А Емне дивилася.
Він майже дістався вершини.
І тоді гора здригнулася.
Величезний камінь відірвався від скелі й покотився вниз.
Пил накрив схил.
Люди прибігли.
Шукали тіло.
Не знайшли.
Уранці повернулися.
І побачили його.
Тільки вже не людину.
На схилі стояв кам’яний Усеїн.
Величезний.
Сірий.
Притиснутий до скелі так, наче досі намагався втриматися.
Кажуть, перед тим, як скам’яніти, він побачив тінь Рефеджана.
Можливо.
А може, в останню мить людина просто побачила себе.
Бо найстрашніша тінь — не та, що приходить із мертвих.
Найстрашніша — та, яку ми залишаємо після себе.
Старці сказали: Усеїн сам приніс себе в жертву.
Не заради кохання.
Не заради Емне.
За свою гордість.
За кров на руках.
За слова, які так легко сказати, коли думаєш, що смерть завжди трапляється з кимось іншим.
Відтоді скелю назвали Курбан-Кая.
Жертовна скеля.
І кожного Курбан-байраму на неї дивляться старі люди.
Можливо, вони згадують Усеїна.
Можливо — Рефеджана.
Можливо, просто дивляться, як сонце піднімається над долиною.
А на сході сонця кам’яна людина знову починає підійматися.
Одна рука — на вершині.
Друга — в розколині.
Тіло — біля прірви.
І здається, що він ось-ось зірветься.
Але не падає.
Бо деякі люди отримують покарання не смертю.
Їм залишають життя назавжди.
Тільки життя це вже не життя.
Це камінь.
І щоранку вся долина бачить, як він досі тримається за гору.
Наче боїться впасти.
Наче боїться побачити того, кого колись скинув униз.
Так кажуть.
А чи правда це — хто знає.
Каміння не свідчить.
Каміння пам’ятає.